НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6029 ГОЛОСОВАТЬ!
Вона знову бігла луком: така тендітна, юна, невинна, добра, сповнена найзаповітніших мрій.....Знову чомусь цей морок огортає. Важко дихати, щось спирає у грудях і ...виривається потоком сліз. А потім знову морок. Любити так хотілося. А тепер? Певно, що так, десь глибокоприховане бажання. Не справдиться ніколи. ...Знову босоніж розквітлим садом, крізь жах і ненависть до люблячих рук. Але в кінці саду прірва....глибока ритвинна. І луною відзивається крик у стінах прірви.
Знову цей страшний сон. А може це не сон. Занадто реальні образи і почуття. Вона підводиться: навколо темрява. Де вона? Їй байдуже, вже давно байдуже. Кричати вже набридло: ніхто не чує і не хоче чути, у всіх свої турботи, проблеми, всі кудись поспішають, не зупиняючись не на мить. Ні ... деколи обертаються, щоб подивитися з презирством, з ненавистю. А до чого та ненависть, кого чи що вони ненавидять....Вона підводить очі догори: ще мерехтить одинока лампочка. А чи давно вона тут – їй байдуже. Немає більше сил боротися з життям, воно перемогло...чи то вона зарано здалась. Ні! Не здалась – примусили здатись нелюди. Хотіла йти своїм шляхом, але той шлях у терні був.
Чомусь саме в цю мить згадався материн похорон – на ньому так темно було, як і в цій кімнаті. Калюжі, бруд, ллє дощ. Вона стоїть одна-однісінька на подвір’ї, і немає нікого. Падає на коліна, плаче в такт дощу. І ніхто не підніме, не обітре обличчя. Чому не дає щось померти, чомууууууу. Виє вона і кричить, стогне земля під її слізьми.
Повірила, що час – лікар, поїхала до міста, туди де збудеться її мрія. Прагнула, воліла бути собою, не заблукати лабіринтами несправедливості. Побачила: час – лютий вбивця, смертельна отрута, тарантул. Поглинула її ненависть, образа. Насильно опинилась у провулку зла... Усюди гроші, усюди гріховна розпуста... І не потрібні її роботящі руки, дзвінкий голос, розум. А потім знову повірила, що фортуна є, що це не ілюзія. Він був розумний, ні-ні не був, а є – і вона кривить посмішку – спаситель. Вона протягнула йому руки... Вона працювала день і ніч, ніч і день, а він в саме в цей час задумував гріх. Вона до цих пір не може забути...та й до смерті не забуде: крадькома він підходить до неї....вона кричала б, але вони самі. Він бере її за руку, а потім ....знову погасло світло(чи то вже мариться)....сильно, не роздумуючи б’є по обличчю – бо вона була проти, відпихалась.......А перед очима луки дитинства, юнацтва, вони і в той момент були перед очима – так легше біль терпіти. Без думок, без почуттів – тільки образи, так не відчуваєш фізичного болю. Потім йшла...ото як тепер... темним коридором підсвідомості. Опинилась на вулиці – в темноті, під дощем. Нестерпно болить десь у грудях, і ....не важливо. Заходить у провулок, сідає біля купи сміття...вже не дожене...і плаче. Тільки двічі так плакала: у матері на похороні, і тоді, осінньої ночі. А жити не хотілось. Тільки минуле здавалось реальним, дуже далеке минуле. А той замах руки – його руки –то не реальне, того гріху не було – вона все ще вдома, її люблять.
Тепер їй краще. Смерть її чекає, та їй вже байдуже. Вона знову підводить очі до стелі. Лампочка знову горить мерехтливим світлом. Добре, хоча б якось... так можна побачити куди встромляєш голку. Вона тисне на поршень – і смерть тече, біжить. Себе не шкода...ні, хіба що оте немовля ненароджене. Але воно має відчувати те, що й мати – а їй байдуже, ото ж і йому. Вона тисне сильніше...сил не вистачає вже й на це. Вона чує стогін, не свій – вона вже своє відкричала, це стогін дитини... і вона тисне сильніше, щоб не чути, щоб не бачити, щоб воно – дитя – помирало швидше... разом з нею.
............І смерть тече все швидше.......................
