НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 4987 ГОЛОСОВАТЬ!
* * *
Тихо скриплять гойдалки, розхитувані різким вітром. Метаються у різні сторони дерева— немов виють у неможливості втекти. Зблиснуло. Якоїсь миті міріади падаючих важких крапель спалахнули яскравим блакитним світлом. Секунда довго тягнеться, а потім все минає... Лиш чути як десь злякано виє собака.
Злива все не припиняється. Гримить, блискає... світло-темно... світло-темно...
І з’являється враження, що хтось там зверху грається вимикачем...
Зрештою, для Нього все це не грало ролі. Він був мертвий... з середини. У душі. Дощ вміло приглушував Його кроки. Радісно хлестав у збайдужіле обличчя.
* * *
Тієї миті Йому здалося, що усе навкруги рветься від болю. Нічого не бачучи перед собою— брів аби-куди... А потім, не знати через скільки, сів на мокру лавку під шалений дощ...
Твердими долонями, те і діло, вертів у руках пістолет... Ніби думав... думав... а потім ще вирішував... Ясно було одне. Він не був з Нею згоден.
* * *
П’ять годин до того...
—Хто ви такий? Чого вам треба?
— Ви журналістка? Оксана Шмель?
— Припустімо...
Недовірливо протягнула шатенка років двадцяти семи.
— Я палкий шанувальник!
— Ви???
Ще більш косо глянула на високого акуратно вдягнутого... схожого на ботаніка.
— Та ви що! Ваша робота, та я перечитав усі ваші статті! Про села... Ви так гарно описали горе сім’ї Кухріних... Я вражений... Зрозумійте! Я не божевільний, просто. Я теж вчусь на журналістиці... заочно... Але знаєте— ви для мене приклад. Я не хочу нав’язуватись... Можна вас запросити на філіжанку кави? Я б хотів почути від вас про ваші нові доробки...
— Ви пропонуєте взяти в мене інтерв’ю???
Ботанік її заінтригував.
— А це так помітно???
— Вам треба багато над чим працювати, по-чесному— ви мене спочатку налякали...
Усе вже вирішивши, сказала журналістка. Прямуючи від головного входу Ратуші, де її зупинив цей хлопчина, оминаючи десятки парочок і "просто" людей— вони пішли у пошуках однієї з багатьох затишних кав’ярень.
* * *
За довго до всіх описуваних подій один студент витяг екзаменаційний білет. Перше завдання звучало приблизно так:"Завдання №1- познайомитися з ціллю. (особу вашої цілі уточніть в наставника)". Щодо другого завдання, то воно було більш зрозумілим: "втріться в довіру і потрапте до житла обраної особи"...
* * *
Чомусь Він подобається мені все більше і більше. Хлопчик, якому заледве минуло два десятки...
Дивно... Незвично... Зрештою можна і "екзотично"...
Мило усміхнулась сіроокому. Такий незвичний погляд... Так ніби бачить мене в останнє... чи швидше не вірить, що побачить знову?
Стало сумно і до нестями цікаво. Щось тут не так. Сміюсь з цієї інтуїтивної, такої мені необхідної— журналістської чуйки... Чи як то тепер називають...
Знову відпила з горнятка кави і подумала, що найкращі умови для цього інтерв’ю— моя власна квартира...
* * *
Нащо він мені? Цей пістолет? Ця ненависна зброя??? Нащо я витягнув? Не пам’ятаю... Чи просто прагну не згадати? Хочу померти. Тут. Зараз!
Холодно... мокро. Знов блискавка— яскрава і покручена.
НЕНАВИДЖУ!
Цю лавку! Цей двір!
Де я є??? Хочу додому... спати.
Краще вмерти. Ні не хочу!
Це так ПРОСТО... зброя у руках!!!
* * *
Маленький дерев’яний столик. Висока свічка в підсвічнику. Тьмяне світло і глибокі тіні від невпевненого вогника... Кава давно скінчилася і вони перейшли на вино...
—На якому ви курсі?
Спитала Вона дивлячись Йому у вічі. Він на мить потупив погляд. Так, ніби намагався непомітно глянути на годинника...
— На другому. Знаєте... я ж в сфері літератури працюю. От і подумав, що було би непогано...
— Стати журналістом.
Закінчила за нього і потяглась до своєї сумки за цигарками. Все це нагадувало початок якогось невдало написаного любовного романчика. Закурила.
Затягнулась і по-кіношному стервозно випустила з себе цівку сизуватого диму. Мило усміхнулася. Знервувався... прагнув мабудь, зрештою і перевів розмову в інше русло. Ні... вчитися Йому ще багато...
— Пані Оксано... давайто про Вас. Зрештою, ваша особистість набагато цікавіша за мою.
— Та невже?
Звела Вона брови.
— Можливо скажете— чому?
І тут в Його погляді щось змінилося, причому змінилося на явно виражену перемогу. Журналістка відчула себе в дивній пастці... Чорт. Що ж її так хвилює у цьому малому?
— Ну, по-перше... давайте почну з невеличкого ремізе...
Говорив Він тим часом.
* * *
А потім Він довг їй все пояснював... І плакав тримаючи її вмираюче тіло на своїх руках. Нічого вже не можна було змінити. Обоє тихо божеволіли від смерті.
* * *
Третє завдання було чітко виписане. Але, як пояснив Його наставник: це лише папірчики і фрази. Головне не думаючи зробити це.
Жінка не запросила Його додому, та й в Нього не було бажання. Просто тихо і акуратно прослідкував за нею. На дворі темніло. П’ятнадцятий поверх житлового будинку утопав у світлі яскравої лампочки. Оксана звично для себе відчиняла двері власної квартири...
Або зараз... Або ніколи.
Він стояв за дверима, що вели на сходову клітку. Цілився у неї крізь незручну шпарину, прямо у потилицю. Якоїсь миті здивовано усвідомив, що не може. Що в такій Його позі минула хвилина. Але ж Його ще не помітили... можна піти... і...
Рука на мить затремтіла, невпевнено опустив пістолет і раптом зрозумів, що все-таки вистрелив. Глушник поглинув звук пострілу... з такої відстані важко не влучити...
Бризнула кров.
Ціль зойкнула і невпевнено притулилася до білої стіни. Не впала. Здивовано дивилася на почервонілі пальці...
Сховав пістолет під випущену з-під брюк сорочку. Вийшов з-за кута і глянув у ясні сині очі. Зблідле лице. Біль відбився на її тремтячому обличчі. Не плакала, не просила... Мовчки дивилася на те, як Він збирає в її перекинуту у болі сумку розсипані речі. Рухи були швидкими і впевненими.
Він повісив сумку на своє плече і оцінюче глянув на неї. Можливо в неї був шок... Можливо настільки боялася... Журналіска. Дико усміхнувся сам-собі... Байдуже, головне що вона не ускладнювала йому роботу. Не опиралася, коли Він з легкістю підняв її на руки і поніс на сходову клітку.
* * *
Тринадцятий білет... Як смішно Вона тримала його скривавленими пальцями... Він сидів під дощем і все згадував... згадував... а потім вкотре щось думав... Плюючи кожною своєю емоцією в блискавку і дощ...
* * *
Симпатичний... сильний... жахливий. Ти не розумієш чим захлинаєшся, не розумієш, чому сіра тканина рябить перед очима. Відчуття дивно притуплені глухим болем... Ти ніби не тут. Ти ніби "ніде"... Глухі кроки луною розносяться у твоїй свідомості, намагаються тебе отямити. Усе навколо для тебе змазане червоною темрявою. Так зникають думки.
—Хто це зробив?..
Зтиха спитала Його, ботаніка, вірячи що можливо Він хоче мане захистити. І розуміючи, що якби це було так, Він би чинив інакше. Запавутинена стеля останнього поверху віддалялася з кожною сходинкою у низ. Він зупиняється. Опускає мене на бетонний острівець між п’ятнадцятим і чотирнадцятим. Холодна підлога отямлює... Сумка падає поряд.
Бачу, як він кладе туди якісь зіжмакані фото і конверт. Мовчить. Значить Він... Який сюжет...
— Це ти?
Питаю Його.
— Я.
— Чому???
Глянув мені в очі і витяг з-під сорочки пістолет, націлився. Звів курок. А потім простягши якийсь папірець почав пояснювати. Хвилювався і плутався у словах... Смішно. Легені дивно боліли і пекли. Розсміялася... розуміючи, що Його сірий піджак замизганий моєю кров’ю... І тут захлинулася.
* * *
Просто прагнув пояснити. А коли зробив це... тоді...
Тоді... вистрелив у Неї знову і знову... вкотре. Не можу зрозуміти чому прагнув все розповісти і втовкмачити їй...
Знову блискавка... Така, що видно кожну піщинку під ногами... Я менший за найменшу з цих піщин... Дощ збиває їх... Виє собака... і хмари швидко летять кудись.
