Остання на сьогодні книга Тараса Антиповича «Хронос» — футурологічний роман з винятково ефектним сюжетом і прискіпливо-болісним поглядом на світ найновіших технологій та одвічних людських спокус. Події роману беруть початок 2040 року, коли новий науковий винахід кардинально змінює долі людей. За образом космополітичного суспільства в книзі проступає проекція на сучасну Україну.
<div style="text-align: center;"> </div>
ШО Говорячи про «Хронос» — чому, власне, знову антиутопічні настрої? В «Мізерії» в тебе майбутнє теж виглядає не надто сонячно. Це відповідає твоєму особистому відчуттю часу, що насувається, чи просто використання такого літературного жанру?
— Якось так виходить, що я жанри не вибираю — радше вони мене. Тобто я спочатку інтуїтивно формулюю тему, наповнення книжки, а форма приходить сама. Настрої «Хроноса» і «Мізерії» справді сформувало моє відчуття часу, очікування катастроф, навіть бажання побавитись у кінець світу, характерне для гнилої інтелігенції (сміється). Мені здається, це все висить у повітрі. А можливо, мої барометри брешуть. Може, дається взнаки якась астрологічна фігня. Я за зодіаком — Рак. Кажуть, усі представники цього знаку від народження перелякані, такі собі «тварі дрожащіє», бо в минулу епоху Рака відбувався Всесвітній Потоп, і вони носять у собі пам’ять про нього. Хоча цей страх може бути досить продуктивним. Он диви, куди «проффесор» Янукович доліз — а він же теж представник мого зодіакального виду.
ШО То ти маєш його розуміти без слів.
— Я розумію. Я знаю, чим він займається день і ніч. Він готується до нового Потопу — накачує свій панцир, тренує клешню, укріплює дамбу, розбудовує ковчег. Він планує втриматись на плаву, коли країну змиє в каналізацію. Якби йому випало краще виховання та вища освіта, він би, може, посоромився і притлумив ці інстинкти. А так — постає в усій красі своєї неприкритої підсвідомості. Я знаю, що й у мені живе ця дріб’язкова і ница істота, яка боїться майбутнього і поривається гребти під себе — про запас, на чорний день. Але я кричу їй: «Лежати!», і вона слухається.
ШО Повертаючись до «Хроноса» — чому ти позбавив його «вітчизняних» реалій? Койфман не міг бути громадянином України? Чи Україна майбутнього не конче буде відрізнятись від тієї ж таки Росії чи Польщі?
— У «Хроносі» зображена версія універсального суспільства, не позбавленого корупційної природи української державності. Тобто Україна там присутня на рівні сюжетних ходів, хоча й не названа. Зрештою, Україна в майбутньому може й не існувати на карті світу, як і Росія з Польщею. Сказано ж у апостола Павла: пророцтва припиняться, мови замовкнуть, і знання зникне. Світ уже зараз — великий фаст¬фуд, і треба докладати великих зусиль, щоб у ньому не розмивалася національна кухня. Тільки розвинуті держави можуть ці зусилля профінансувати.
ШО Ось не згоден стосовно національних кухонь — вони сьогодні, як на мене, теж фастфуд: італійська кухня, скажімо, чи китайська, чи індійська. Виходить, національна складова в принципі не є важливою? Я питаю без осуду.
— Національне важливе як свідчення розмаїтості світу. І ми інстинктивно знаємо, що його, безумовно, треба берегти і захищати. Хоча обґрунтувати необхідність такої кількості народів на планеті непросто. Так само як тридцять видів морських каракатиць — вони, видно, теж потрібні Господу, але неможливо зрозуміти навіщо. У каракатиці — три серця і синьо-зелена кров. Така от «бяка», але на неї у Бога, мабуть, також є плани (сміється).
Взагалі, у національних питаннях можна загубитися остаточно. От, наприклад: у світі — близько двохсот держав. А ще є дві тисячі етносів із населенням від мільйона чоловік, і вони теж мають право претендувати на державність. Але планета не витримає такої кількості держав! Можливо, сучасні нації колись зійдуть зі сцени і поступляться тим, які зараз перебувають у зародковому стані, тонуть у пісках і воюють за прісну воду. Тому, мабуть, національне не варто робити самоціллю. Між українськістю і любов’ю треба обирати любов.
ШО Як ти загалом вибудовував картинку майбутнього в «Хроносі»? Мені здається, твоя проза дуже «кіношна» (очевидно, тебе про це багато питали), в тому сенсі, що там немає всього цього прозового безміру дрібниць і деталей, натомість є чіткий сюжет і впізнавані герої (навіть якщо в них накладне вим’я).
— Я намагався створити певний суспільний зріз — вчений, бандит, актор, лікар, міністр, гробар, священик, працівник харчопрому… Частина героїв — чисті архетипи, через що мені закидали голлівудський схематизм у подачі персонажів. Багато читачів прагнуть занурення в психологію героя, а мені було цікавіше в цьому тексті накреслити злами різних життів під впливом нової технології. Щодо деталізації — вважаю, що не всім авторам вона однаково вдається, і не конче нагромаджувати в романах описи речей, кімнат, ландшафтів. Можеш і облажатися, якщо ти, скажімо, не Тарас Прохасько. Я волію ґрунтувати оповідь на візуалізації дії, а не статики. Тому в моєї прози кіношна «ментальність» — не знаю, погано це чи добре. Я вже не здатен бути адвокатом своїх книжок.
ШО А не хотів би спробувати відразу написати кіносценарій?
— Постійно про це думаю і навіть трохи читав сценарну теорію, але якась інертність заважає сісти і почати. Таким, як я, потрібен менеджер чи агент, який буде виконувати функцію шила в дупі, бо інакше мало робиш і мало досягаєш.
ШО З іншого боку — не було спокуси зробити в романі наскрізний лінійний сюжет? Чому ти вирішив піти шляхом окремих новел?
— В усьому винне моє художнє мислення, чи то моє мислення взагалі. Словом, воно більшою мірою дискретне, ніж лінійне.
ШО Що ти загалом можеш сказати про «короткий жанр»? В нас не так багато добрих новелістів. І що думаєш писати далі? Себто я не так про творчі плани, як про творчі орієнтири? Що тобі зараз цікаво?
— У нас бракує і добрих новелістів, і добрих романістів, якщо відверто. А короткий жанр корисно писати тому, що він дисциплінує. До речі, моя книжка «Тіло і доля», що вийшла 2008 року, — цикл оповідань, у якому є ознаки стилістичних експериментів. Я просто не хочу повторюватися — і в сенсі форми також. Зрештою, не так важлива форма, як настрій чи дух тексту. Мені цікаво було б колись написати абсолютно цнотливу книжку — для сучасного читача це буде справжній епатаж.
ШО В тебе у «Хроносі» є новели, котрі дещо вибиваються із загального «кіберпанку». Та ж таки історія двох копачів могил — лірична та прониклива. Не думав якось у майбутньому рухатись до більш реалістичного письма?
— Я вже зараз рухаюсь до реалістичного письма. Нова книжка з робочою назвою «Карма-консалтинг» має бути цілковито заземлена в українському матеріалі. Розумієш, реалізм для мене — більша відповідальність, ніж фантасмагорії. Треба відчути і сказати про країну щось таке, чого не сказали інші. І сказати це так, щоб народ подумав, як же він раніше жив без твоєї книжки, без цих думок і цих героїв. Бо ми всі носимо країну, як власну шкуру, і не завжди можемо її роздивитися. Письменник здатен допомогти крупним планом розгледіти щось на ній — нижче спини, наприклад (смієтся).
ШО Тобто розгледіти панцир та клешню?
— Ну так. І панцир, і — що важливо — того рожевого черв’ячка, який під панциром сидить. Для цього прозаїк повинен не лише жити повнокровним життям, але й бути інтелектуалом, суспільствознавцем хоча б у певній сфері. У цьому складність прози. Якщо поетові може бути достатньо його природного обдарування, то прозаїкові — ні. Про це ще Майк Йогансен писав в одній зі своїх теоретичних статей.
ШО Якщо говорити про час — у тебе самого які з ним стосунки?
— Стосунки такі ж, як і з грошима: я люблю смітити ними з власної ініціативи, але коли мене змушують за щось переплачувати, удавлюся за «десятку». З часом — та ж історія: люблю його марнувати, але коли треба постояти в черзі, відчуваю реальне роздратування. Виходить, час — дуже приватна штука. Як шкарпетки.
ШО Мені нещодавно один знайомий сказав дивну сентенцію: «Час — це насправді річ, що спрямована в минуле». Що б ти йому, як автор «Хроносу», відповів?
— Час — така невловима і багатолика річ, що дефініцій у нього може бути безліч. Я цитував у «Хроносі» вислів Святого Августина про те, що час прямує в небуття. Мій професор Койфман спекулятивно розвиває цю тезу: мовляв, метою часу є смерть. Мені здається, я в книжці лише поставив якісь запитання, а відповісти на них не зміг, зрештою, як і всі люди, що ставили їх до мене. От Айнштайн думав, що теорією відносності все пояснив, а тепер кажуть, що він помилявся. В останні роки сподівалися на великий адронний колайдер, а він теж не прояснив ситуацію зі світобудовою. І знову нікому нічого не ясно. Чому ця Земля тримає нас за ноги і не дає впасти в космос?
ШО У фіналі роману штурм Кабінету міністрів виглядає доволі актуально та злободенно. Ти взагалі віриш у те, що все написане нами рано чи пізно матеріалізовується?
— Штурм, звичайно, назріває. Питання в тому, чи буде він парадом гібридів (імітацією), чи втілиться у щось реальне і корисне. Я знаю, що написане має тяжіння до матеріалізації, але воно може виливатися у несподівані форми. Це зазвичай не надто точне влучання — скоріше якийсь рикошет. У мене от було: я написав у книзі «Тіло і доля» чорнушну сценку, де герой без визначеного місця проживання чеше гребінцем коросту на руках. Через якийсь тиждень у мене самого на руках вискочила алергія. Дерматолог сказав: результат харчового отруєння. Приписав мені мазь. Але я ж то знав, що не труївся їжею — я отруївся власним текстом.
Бесіду вів Сергій Жадан. ілюстрація Наталії Пастушенко
Джерело: Журнал "ШО"
|
