<div style="text-align: center;"> </div>
Коли на далекосхідних річках
ішов на нерест лосось,
рибалити ставало дуже просто.
Стаєш на камінець посеред річки
і встромляєш навмання у воду
саморобну острогу, зроблену з виделки.
Промахнутися було неможливо,
річка просто кипіла від риби.
Так що червону ікру
ми їли дійсно ложками...
<div style="text-align: center;"> </div>
Досьє
Андрій Стебелєв
поет, громадський діяч,
член групи „Лірики Трансценденту”,
полковник запасу.
Дата народження: 23 березня 1965 року.
Сімейний стан: одружений.
Дружина Марина (37) – музично-педагогічний працівник.
Діти: Євген (11), Олексій (8).
Хобі: література, садівництво.
Улюблена музика: популярна.
Улюблені фільми: „Політ над гніздом зозулі”, „Останній імператор”.
Улюблені автори: Набоков, Пелевін, Ахматова.
Народився я на Далекому Сході, під містом Уссурійськ у родині військовослужбовця.
Десь років із чотирьох я кожне літо проводив з мамою і братом у тайзі, на березі океану.
До місця добиралися спочатку батьковою машиною, потім дорога закінчувалась, і ми ще кілометр чи два йшли пішки. Намет розбивали біля річки або струмка. Батько раз на тиждень привозив нам харчі і акумулятор.
Місце для відпочинку кожного року обирали нове.
У тайгу заходили досить далеко, одного разу навіть заблукали.
Вже й споночіло, та ще й сильний дощ пустився, а ми ніяк не могли вибратися з гущавини.
Раптом я побачив якісь цяточки, що світилися, і перелякався не на жарт. Вирішив, що то вогники цигарок, які палять розбійники, розгулюючи лісом. Але виявилося, що то були всього-на-всього світлячки…
Нудно не було – ми збирали гриби і ягоди, ловили і коптили рибу.
В океані купалися навіть під час шторму.
А після шторму збирали на прибережному піску різні мушлі, які викинули хвилі. Траплялися дуже смачні – вони називаються „гребінці”. Недавно побачив такі ж у супермаркеті, ціна - 325 грн за кілограм. „Ну, - думаю, - можу з чистою совістю хвалитися, що я їх не одне цеберко з’їв!”.
Потім наша родина перебралася до Полтави.
Мені на той час виповнилося 12 років. Української мови я, звичайно, не знав, тому вчитися пішов у російську школу. Так і закінчив її, не знаючи жодного українського слова. Я взагалі не вмів розмовляти українською аж до 1993 року.
Вступив після школи у московський військовий інститут Міноборони СРСР, здобув спеціальність перекладача східних мов. На службу мене направили до Афганістану.
Летіли ми в Афганістан великим транспортним літаком ІЛ-76.
Дорогою я заснув. Коли літак заходив над Кабулом на посадку, на випадок обстрілу пілот почав виконувати відволікаючий маневр – відстрілювати піротехнічні ракети-„пастки”. Вони мали своїм теплом притягти ворожі ракети, щоб ті не поцілили у двигун літака. Я про ці військові хитрощі, звичайно, нічого не знав. Прокинувся від того, що літак здригався від вибухів. „Ну, от і гаплик, - думаю, - навіть до місця призначення не долетів…”
Я працював перекладачем в агітаційному загоні.
Наше командування проводило серед місцевого населення пропаганду радянського способу життя. Афганці жили дуже бідно, тому СРСР величезні кошти витрачав на їх забезпечення продуктами харчування, пальним, промтоварами. Мені доводилося перекладати на кіносеансах, на прийомах місцевих жителів нашими лікарями. А ще – на мітингах, переговорах, допитах військовополонених, на запису і трансляції ультиматумів, які ставили оточеному противникові наші військові.
На війні я зрозумів, що не можна за поведінкою в побуті визначити, як себе вестиме людина в екстремальній ситуації.
Якось на моїх очах у машину з афганцями влучила міна. Мене оглушило, я бачив усе наче у сповільненій зйомці. Це було перше моє зіткнення з жорстокою реальністю війни, і я розгубився – та й не я один.
Не втратили контролю над собою лише наш командир і медсестра. У повсякденному житті ця жінка була досить примхливою, любила покапризувати. Але тут вона кинулася в гущу поранених і вправно почала надавати першу допомогу.
У 1988 році в газеті опублікували мою першу статтю.
Мова в ній ішла не про бойові дії, а про Кабульський зоопарк. Мене в ньому вразило… звичайне замурзане порося. У нас свиня – звичне явище в кожному сільському хліві, а там ця тварина вважається нечистою, і побачити її можна лише у зоопарку.
Ще одна „свинська” історія трапилася, коли ми розбирали посилки з Батьківщини. У Союзі проводили акцію зі збору іграшок для афганських дітей.
Коли цей гуманітарний вантаж прибув до Афганістану, висвітлити подію зібралися іноземні кореспонденти.
Стоять, знімають, як ми відкриваємо ящики. А вони забиті цвяхами міцно, на совість. Я віддер кришку на одному, заглядаю всередину, а там… іграшкові пластмасові свинки. Та ще й зелені – а це ж священний колір ісламу! Щоб не допустити міжнародного скандалу, я швиденько ту кришку вернув на місце, та так поспішав, що хряпнув цвяхами собі по руці. І телекамери замість свиней зафіксували лише мою скривавлену руку…
Після Афганістану три роки я працював у Новосибірську, а після розвалу Союзу повернувся в Україну.
Спробував влаштуватися у Києві, але державної мови я не знав, української історії – теж, і мене ніде не хотіли брати на роботу. Прийшов у одну контору, там питають: „Чи мала Україна досвід державності?” Кажу: „Ні”. Мене й відправили геть. Через півгодини проходжу атестаційну комісію в іншій конторі – там те ж питання ставлять. Ну, я ж уже вчений, тому відповідаю ствердно. А мені знову кажуть, що відповідь неправильна… Зчудувався я з такого вільного трактування історії, але робити нічого.
Тоді я поїхав у Вінницю, з якою мене зовсім нічого не пов’язувало.
Тут я працював у штабі Військово-Повітряних Сил України, очолював бюро перекладів. Потім перейшов працювати у розвідувальне управління. Повітряній розвідці я віддав десять років свого життя.
На той час українських офіцерів почали посилати за кордон з миротворчими місіями від ООН. Я був одним із перших, кому випало таке завдання. У 1996 році я таким чином потрапив до Анголи. Рік працював там військовим спостерігачем.
Місія ООН починає працювати тоді, коли воюючі сторони укладають угоду про перемир’я.
Робота спостерігача полягає у перевірці дотримання умов цього перемир’я.
Звичайно, сторони не так уже й суворо дотримувалися угоди. Траплялися випадки нелегальних поставок зброї, обстріли, мінування.
Більше трьох-чотирьох місяців спостерігач на одній точці не затримувався, його переводили на іншу. Ставало небезпечно – він уже дуже багато знав і багатьом заважав своїми намаганнями встановити справедливість, людину могли просто „прибрати”.
Подорожуючи Анголою, я побачив чимало цікавого – починаючи з кустарного способу добування алмазів, коли породу промивають просто у річці, і закінчуючи тим, як батьки під барабанний бій несуть своїх дітей, щоб віддати їх у жертву місцевим богам…
Умови проживання були жахливі, але мені пощастило – я лише раз перехворів на малярію. Клімат для білої людини там зовсім непідходящий.
Колись у Великобританії діяв цікавий закон. Громадян, що повернулися додому після тривалого проживання в Індії, на певний час позбавляли права голосу. Ніхто не міг ручатися, що людина приїде звідти психічно здоровою.
У друге відрядження я потрапив у Конго.
Прилетіли, виходимо з літака – а на нас ніби відро окропу хтось вилив. Температура там близько сорока градусів при стовідсотковій вологості.
Працював я у столиці – Кіншасі, у Центрі повітряних операцій, займався плануванням авіаперевезень. Робота була дуже відповідальна, забирала багато часу. Доводилося часом евакуювати людей з місця аварії чи нещасного випадку. А спробуйте посадити вночі літак чи гелікоптер десь у глибинці, коли мало того, що посадочного майданчика нема - не можна навіть сигнальні вогні засвітити, адже кругом вороже оточення.
Країна величезна, але єдина транспортна артерія – ріка Конго.
Доріг там практично нема через нескінченні військові сутички. Колишній диктатор казав, що дороги приводять партизанів. Річка так вражає своєю величчю, що я присвятив їй чимало своїх віршів. Нова обстановка, нові враження взагалі завжди сприяли творчості. Зараз я працюю над книгою „Реки”, переглядаю ті давні вірші, відбираю деякі.
Якось мене перекинули на точку, поряд з якою перебували військові з Румунії. Купатися у річці досить небезпечно – вона так і кишить крокодилами.
Але румуни на те не зважали.
Я з ними теж ходив, але у воду заходив тільки після них. Все-таки їх було багато, а українець, тобто я, – один. Не міг же я допустити, щоб моя країна втратила свого єдиного громадянина у цій місцевості!
Досить цікаве видовище можна спостерігати на річці десь о четвертій годині ранку: величезні неповороткі бегемоти поважно пливуть на пасовище.
Вислуги у мене було вже більше двадцяти років, і я вирішив звільнитися з лав Збройних Сил. Просто відчував, що якщо залишуся в армії, то нічого в моєму житті більше не відбудеться.
Рік я працював у газеті „Крила України”,
потім чотири роки був першим секретарем політичної секції у посольстві України в США, у Вашингтоні.
<div style="text-align: center;"> </div>
США – найцікавіша країна світу. І дуже багата. Я зрозумів, що у нас буде все добре лише тоді, коли працюватимуть закони. Причому не так уже й важливо – гарні вони чи погані. Головне, щоб їх дотримувалися всі, незалежно від соціального статусу. Демократія – це насамперед дисципліна і острах перед покаранням.
У відрядженні на творчість часу не залишалося.
Поезією я нарешті зайнявся, коли повернувся додому. Крім того, вирішив розпочати організаторську діяльність. Адже авторів багато, усі хочуть, щоб їх почули і про них взнали. Але для того, щоб поети могли кудись прийти і виступити, має бути людина, яка те „кудись” організує.
У Вінниці таких людей мало. Неабиякий організаторський досвід і бажання допомагати літераторам має Олег Кадочніков. Але можливості однієї людини все ж обмежені.
У 2001 році я привіз із Африки три фігурки носорогів, виготовлені з малахіту.
Купив я їх у Конго на ринку. Це - продукція місцевих промислів, адже країна має багаті поклади малахіту.
<div style="text-align: center;"> </div>
Вирішили, що носорожки будуть призом для переможця поетичного конкурсу. А сам конкурс буде проводитися під Новий рік. Поети читатимуть вірші, але не власні. Вибиратимемо „наосліп” - кому який трапиться, та ще й анонімно – імені автора ні виконавець, ні публіка не буде знати аж до оголошення результатів. Це внесе у конкурс певну інтригу.
Перший носоріг поїхав аж у Єрусалим, виграла його поетеса Наталі Асєєва.
Ще кілька разів вигравали вінничани, потім географія конкурсу розширилася. Тепер до нас приїздять гості з усієї України. Носорогів для призів довелося докуповувати. Буваючи за кордоном, я шукав через інтернет магазинчики африканських сувенірів. Привозив фігурки з Великобританії, з Мексики, США. Так що запас статуеток є. А в Конго продовжується миротворча місія ООН, там є знайомі, яким можна зробити замовлення. Отож, канал постачання призів налагоджений, не треба побоюватися, що носорожки скінчаться…
Взагалі-то мета цього конкурсу – не визначення кращого декламатора, а спілкування.
Адже поети – небагаті люди, у них немає коштів для створення клубу, де їм можна було б збиратися. А меценатів у нас практично немає. От і виживають творчі люди хто як може…
Є і нова ідея. Рік тому я купив дачу у селі Канава Тиврівського району. Уродженець цього села Микола Янченко, депутат облради і заслужений артист України, проводить там щорічний пісенний фестиваль „Мамина піч”. Він проходить на мальовничих схилах над Бугом, цього року там побувало понад п’ять тисяч осіб. Були запрошені відомі українські співаки.
А я хочу у червні наступного року влаштувати у Канаві перші трансцендентні читання.
Підгадаємо їх за часом під воробіївське „Артполе”, щоб потім встигнути поїхати ще й туди, адже Воробіївка зовсім поруч. Зберемося під егідою поетичної групи „Лірики Трансценденту”. Поспілкуємося, проведемо майстер-класи.
Бізнесмен Микола Кротенко двічі проводив у Вінниці поетичний фестиваль „Підкова Пегаса”, але потім з’явилися фінансові проблеми. Ми плануємо відродити цей фестиваль. Завдяки допомозі міської влади в бюджеті Вінниці на наступний рік кошти на цей захід уже закладені. Фестиваль відбудеться навесні або на початку літа, триватиме два-три дні. Запросимо на нього понад сто учасників з усієї України. Проходитиме цей захід у приміщенні Інституту конструювання одягу.
Людмила БОЙКО
|
