З американським поетом Робертом Пінським я познайомився у нікараґуанському місті Ґранада, коли там відбувався міжнародний фестиваль поезії. Якось ми разом поснідали, погомоніли про Нью-Йорк і Бостон, почитали вірші під час карнавальної процесії, коли поети світу проводжали у небуття Невігластво і Ненависть, — така символічна акція, коли поезія виконувала своє соціальне призначення, в яке в Латинській Америці ще вірять. Взагалі поезія у Нікараґуа якось непомітно залишала наші книжки і виходила на вулиці, ми виходили за нею, відпускаючи її у первісну стихію життя і музики. Наші вірші слухали не лише мешканці Ґранади, але її стіни, бруківка, брунатні помаранчі, брички з кіньми, — все, що ставало змістом цих кількох зелених днів.
<div style="text-align: center;"> </div>
ілюстрація: Наталя Пастушенко
Роберт Пінський — значна фігура в американській поезії, поет-лавреат США, автор багатьох поетичних збірок, книжок есеїстики, перекладів і навіть лібрето до опери, він часто влаштовує читання із джазовими музикантами по всій Америці. У своєму автобіографічному романі «Часопотрясіння» Курт Воннеґут записав: «Цього літа я слухав лекцію поета Роберта Пінського, в якій він вибачався за те, що його життя було набагато кращим, аніж у більшості. Він говорив таким тоном, наче хотів всім подати приклад». Мені подумалося, що, мабуть, поезія несе у собі елемент вибачення перед світом, можливо, ці незручності, які відчувають поети, ще містять у собі якийсь сенс. ШО Роберте, початок вашої літературної діяльності співпав із широким розголосом бітників та Нью-йоркської школи. Чи їхня творчість якось впливала на вас?
— «Говл» і «Каддіш» Алена Ґінзберга і «В дорозі» Джека Керуака з’явилися, коли я був підлітком. Як і більшість з мого покоління, я був зворушений цими творами. З іншого боку, я навіть тоді опирався категоріям і термінам на кшалт «покоління бітників» чи «поезія сповіді» (confessional poetry) і так далі. Я відкрив для себе Ґінзберга одночасно із Емілі Дікінсон і Гарсія Лоркою. Я читав Нормана Мейлера і Сола Белоу разом з Джеком Керуаком — будучи надто наївним і жадібним, щоби відчути поміж ними різницю. Джойсовий «Портрет молодого художника» також був серед мого чтива. Можу сказати, що я був занадто всеїдним, мені хотілося знати все, і тому я не розумів різниці. Але я, як і раніше, не сприймаю категорій, напрямків та шкіл. ШО Знаю, що ви перекладали поезію Чеслава Мілоша. Це трапилося, тому що у вас особливе зацікавлення слов’янською поезією? Чи тому що Мілош ваш улюблений поет? Чи ще хтось вам подобається?
— Насправді усе надто банально. Я був надзвичайно вражений «Дзвонами взимку», але стимулом для початку праці було те, що я переїхав тоді зі штату Массачусетс до Берклі, і Чеслав Мілош став моїм сусідом й колегою. Я впевнений, що визначення «переклад» — не є точним терміном. Мілош і Рената Горчинська створили дослівний англійський переклад, і ця англійська версія була добра, але Боб Гаас і я використали її, щоби створити нашу версію Мілошевих віршів, яку потім обговорювали із Чеславом, сперечаючись; це був свого роду перекладацький консиліум. Чеслав уважав, що ці переклади повинні бути підписані професором Грісдай Піком, вигаданим персонажем. (Будинок Мілоша у Берклі знаходився на Grizzly Peak Boulevard.) Ось чому ми в принципі не можемо вважатися перекладачами, бо не знали польської мови, але ми робили справжню роботу. Більш прийнятним терміном щодо нас може бути «консультанти англомовної рими та ідіом». Дякуючи антології, яку зредаґували Марк Стренд і Чарльз Сімич, «Інша республіка», ми, американські поети, дізналися, що потрібно читати Збіґнєва Герберта, Васко Попа та інших. ШО Ви переклали і видали першу частину «Божественної комедії» Данте — «Пекло» — у 2005 році. Чому Данте? Чи ви продовжуєте працю над перекладом «Божественної комедії»?
— Я уважав, що зміг би в моєму перекладі надати твору більшого ритму і швидкості. Більшість з англійських перекладів, які я знаю, надто важкі і повільні порівняно з оригіналом. Що я роблю — правильно чи ні: я використовую набагато менше слів, аніж в інших версіях. Для прикладу, знаменита перша терцина в моєму перекладі займає трохи менше двох рядків.
Що мені спало на думку, — це зробити швидкі, ідіоматичні терцини. Іншими словами, моє «Пекло» не є подвигом для науки, але — для метричної техніки. ШО Ви народилися в Америці і виростали у Нью-Йорку, як це місто впливало на вас і вашу поезію. Чи ви писали про Нью-Йорк?
— Дозволю собі вас поправити: я не виростав у Нью-Йорку, це був Лонґ Бренч, курортне містечко на нью-дзерзійському узбережжі з тридцятьма тисячами мешканців у часи мого дитинства. Його населення зростало удвічі під час літніх відпусток. Я мав типове маломістечкове дитинство, мої батьки відвідували середню школу Лонґ Бренч, так само як мої брати і сестри, мої дядьки, тітки й кузени. Мій дід Дейв Пінський — місцевий типаж, власник бару і крутий чоловік, який займався контрабандою горілки під час заборони алкоголю в Америці. Це правда, що Нью-Йорк від нас знаходився всього за годину їзди і був об’єктом бажання і ґламуру. Але я не виростав у Нью-Йорку. Добре це чи погано — я виріс в провінційній обстановці. (Незвичайна провінція. Лонґ Бренч мав славну історію, яка розквітла у ХІХ столітті: президенти і знаментості, такі як Даймонд Джім Бреді, котра відпочивала тут влітку, а Вінслов Гомер тут малював.) У своїх віршах я згадую етнічні групи і центр міста, які занурені у соковите життя Лонґ Бренчу. ШО Музика, особливо джаз, були важливими для вас у житті та поезії. Чи джаз й надалі впливає на вас? Який джаз вам подобається?
— Я надто еклектичний, із великим задоволенням слухаю молодих виконавців — Віджая Аєра, Бенна Елісона, Метта Вілсонна, Білла Мак-Генрі… але основою моєї любові до джазу є класичний джаз п’ятдесятих і шістдесятих років: Майлз Дейвіс, MJQ, Сонні Роллінз, Білл Еванс та їхня епоха.
Останнім часом я читав свої вірші з кількома прекрасними джазистами — Боббі Бредфордом, Стеносом Стріклендом, Віджаєм Аєром, Бенном Еллісом. Мій CD «POEMJAZZ» з чудовим піаністом Ловренсом Гобгудом тільки-но виданий Circumstantial Productions. Мені це подобається! ШО Що Ви разом із Тодом Маховером сподівалися досягти у опері «Смерть і Влада»? Які обмеження і набутки виявляє таке специфічне мистецтво для вашої поезії?
— Мені сподобалася ідея написати лібрето про мову роботів і зробити його ліричним та музичним: перетворення робота Гола, який умирає у фільмі Кубрика. Мої перші візуальні уявлення про роботів, — що вони виглядали такими гігантами, ангельськими літаючими драконами. ШО Що означає бути поетом-лавреатом Америки, розкажіть про ваш досвід на цьому посту?
— Я не потребую титулів і нагород. Це так само як з категоріями і школами. Я уважаю їх помилковими і в якомусь сенсі безглуздими. Але мені потрібно було змінити цей погляд, бо цей титул надав можливість виконати щось для мене важливе. Проект улюблених віршів (Favorite Poem Project). Це відео на www.favoritepoem.org, три антології, видані «Нортоном». Ми продовжували цей проект у Білому домі: президент Білл Клінтон читав вірш Ральфа Валдо Емерсона, а Гіларі Клінтон — вірш Говарда Немерова, також учні зі школи Дюка Еллінґтона читали Ланґстона Г’юза і Волта Вітмена. Інвалід війни читав вірші Роберта Фроста. ШО Мій досвід показує, що в Америці поезія не відіграє в суспільстві важливої ролі, котра присутня у слов’янській чи східній традиції, де поети часто виступають духовними лідерами нації або духовними вчителями. Чи можете, в загальному, прокоментувати роль поезії в Америці та соціальну потребу в ній, якщо така є?
— Цей відеопроект, favorinepoem.org, може, вас переконає змінити погляд, але культури різняться: у деяких країнах, зокрема у Східній Европі, — там, здається, існує свого роду соціальний престиж, навіть снобізм у ставленні до значення поезії та мистецтва. У США ми ще винаходимо соціальне місце для поезії, тому що у нас відсутня спільна народна культура, так само як і соціально-класове самоусвідомлення. У нас існують якісь імпровізовані інституції: програми творчого письменства, для прикладу. Культури різні: вони не кращі чи гірші, просто різні. ШО У Нікараґуа, де ми брали участь у поетичному фестивалі, я почув ваш дивовижний вірш «Пісня самурая». Чи це філософія вашого життя?
— В якомусь сенсі. У вірші я хотів звучати суворим або самодостатнім, що є своєрідним ідеалом… але в якомусь сенсі неможливим. ШО Чи ви щось знаєте про Україну, українську культуру? Чи плануєте відвідати Україну?
— Від свого приятеля Аскольда Мельничука я дещо чув про Україну, хоча я не знаю занадто багато. Фестиваль у Нікараґуа показав мені, що подорож може бути гарним способом пізнання. Якщо я приїду в Україну, то чи будемо мати катафалк, труну і процесію, щоби поховати Невігластво та Ненависть з танцями і музикою?
Питання ставив Василь Махно. читати далі...
Джерело: Журнал "ШО"
|
