У природі існує два Едуарди Драчі. Один активно виступає зі своїми піснями, беручи участь у численних мистецьких та політичних заходах (найближчим часом його можна буде зустріти на «Країні мрій» – як учасника кобзарського слему), інший приймає пацієнтів у своєму кабінеті.
Ці два Драчі не просто знайомі між собою – вони є двома іпостасями однієї людини, яка своїм життям чудово спростовує загальновідому тезу про те, що на двох стільцях одночасно не всидиш. - Багато для кого, хто знає вас виключно як кобзаря, стає шоком те, що ви ще й лікар-невролог…
- Я звик поєднувати це. До інституту закінчив музичну школу по класу скрипки, а в інституті вирішив, що не буду ні грати, ні співати нізащо, щоб це мені не заважало вчитися медицини. Проте деканат мене викликав і сказав: «У вас тут у характеристиці що написано? Ми вас по характеристиках приймаємо, а ви працювати в самодіяльності не хочете! У нас перехідні червоні знамена і так далі…» Довелося піти в інститутський фолк-джазовий ансамбль – це був перший український колектив, який працював у такому модному зараз стилі фолк-авангард, на той час колектив уже іменитий, лауреат багатьох фестивалів, зокрема телевізійних. Я прийшов туди і почав там якісь свої речі пропонувати. А на той час не членські пісні були під негласною забороною. Якщо ти не був членом спілки письменників-композиторів, то твої пісні ніколи не бралися до уваги. Наш керівник, Олексій Маковецький, виходив із становища тим, що робив обробки народних пісень. Але робив він їх весело, з гумором і з залученням сучасних жанрів. Без електроніки, все на акустиці, тому ніхто в ту заідеологізовану епоху нічого не міг закинути – просто обробка народної пісні. Те, що це було суперсучасно на той час, уже було за кадром.
У мене і до того були пісні, тому в такому середовищі і далі почали писатися. Під час роботи у тому колективі був написаний мій козацький цикл. А закінчивши інститут, я одержав першу премію у номінації «Авторська пісня» на першій «Червоній руті» саме з козацькими піснями. Далі були гастролі (в тому числі і закордонні), які відбувалися у відпустку. - Як вам здається, чому серед медиків так багато музикантів?
- По-перше, в медінститути часто беруть скрипалів: через хороші пальці як потенційно гарних хірургів. Власне, я й мав стати хірургом, якби не перелом ноги, який потім завадив мені стояти більше двох годин поспіль. А за операційним столом іноді доводиться стояти і по 14 годин – є такі складні випадки, особливо в нейрохірургії. І чомусь почав падати зір. Отже, нейрохірургом я не став, хоча навіть їздив на стажування за кордон.
Я знаю багатьох людей, яким проблеми зі здоров’ям не заважали жити взагалі, але перешкоджали якійсь професійній діяльності і виводили їх на щось інше. Гадаю, якби я здійснив свою мрію і став нейрохірургом, то місця для творчості не було б. Наприклад, я питав цього ж Олексія Маковецького: як же так, півдня – патанатомія, а півдня – джазові фестивалі? Він каже: знаєш, після моєї роботи так хочеться чогось живого! (Сміється)
Насправді медицина – це творча професія. Двох однакових хворих не буває! Тому мене дивують теперішні стандарти лікування, які намагаються прийняти – це мені нагадує анекдот про автомат для гоління: аргументи проти – але ж у всіх різні обличчя, аргументи за – але ж це тільки до першого гоління… Творчий підхід необхідний для медика. Завдяки йому навіть при нашому фінансовому безриб’ї іноді ми примудряємось якось виліковувати пацієнтів і давати показники не гірші, ніж на крутому Заході. Я декілька разів робив собі академвідпустки і займався лише творчістю – творчість не йшла! Потрібна, як я це визначив, неспецифічна активація. Я людина не богемна, люблю вставати рано і не дуже пізно лягати. - Яким вам видається кобзарський рух на сучасному етапі?
- Були свого часу корифеї – такі, як Георгій Ткаченко, який практично заснував київський кобзарський цех ще у 70-х роках. До нього ходила творча інтелігенція – художники, журналісти, історики, вчилися гри на старовинних інструментах, він розповідав усе, що знав від старших кобзарів, які позникали на межі 20-30-х років, коли він ще у Харкові вчився в архітектурному технікумі. Потім він поїхав вчитись у Москву, а в Україні пройшли самі розумієте які процеси, внаслідок яких кобзарство просто зникло. І Ткаченко мусив це кобзарство відновлювати. А за ним прийшли уже такі люди, як Микола Будник, Микола Товкайло, який нині є головою Київського кобзарського цеху. Уже відкрито Харківський кобзарський цех, незабаром відкривається Львівський… Завжди багато молоді приходить, завжди крутяться біля цеху підлітки. Взагалі традиційно з підліткового віку – причому не з раннього, а з 18-19 років – починалася кобзарська наука. Молодших брали хіба в поводирі. Вони могли наслухатися, але ще не могли зрозуміти тієї глибини. Головне ж усе-таки душевність подачі, люди мали вірити тому, що кобзар співає. Тому коли люди тобі вірять, то ти кобзар, а коли не вірять – бандурист! (Сміється) - Чи маємо ми право стверджувати про тяглість кобзарської традиції?
- Так, бо Ткаченко був учнем видатних кобзарів – наприклад, Петра Деревченка, якого записували на свої «валики Едісона» Леся Українка і Климент Квітка. Він безпосередньо навчився і безпосередньо ж і передав. Можна говорити про тонку ниточку, але, на щастя, вона не перервалася! - Але ж традиційно кобзар був сліпим…
- Були і сліпенькі цехи, і зрячі. - Як ви вважаєте, нам потрібні сліпі кобзарі?
- Бачте, незрячим люди вірять більше. З іншого боку це така народна модель соціальної справедливості, коли інваліди по зору мали свою нішу. Раніше ж не було УТОСів та УТОГів, людина незряча мусила шукати собі якогось способу прогодувати сім’ю. Народ за ними залишав найбільше право бути кобзарями. Сліпенькі цехи вважалися більш серйозними, більш втаємниченими. - Ну так – вважається, що у сліпого кобзаря компенсаторно відкривається духовний зір… А зрячий кобзар може досягнути такого рівня, як сліпий?
- Мусимо! (Сміється) Інших поки що нема… Звичайно, були думки, що коли матеріали буде максимально зібрано, то хтось почне займатися з інвалідами по зору і передавати їм цю традицію. А поки що ми й самі вчимося…
Що таке традиційний кобзар? Це традиційний інструмент, традиційний репертуар, традиційний спосіб життя. Припустимо, багато хто співає тільки традиційний репертуар, використовуючи традиційні інструменти, але традиційний спосіб життя – це жити тільки з кобзарства, з вуличних виступів. Я можу назвали лише одного – Миколу Будника, який так і жив. Він був головою кобзарського цеху і жив тільки з цього. Ну, хіба що ще робив інструмент кобзарські – відновив 17 типів інструментів, це теж був його заробок. - Ви бачите кобзарів органічною частиною нашого урбаністичного світу чи вони вже віджили своє?
- Співжиття традиційного і сучасного – це цікавий момент. Зараз декілька комп’ютерників прийшло, і почалося нове життя цеху – вже в інтернеті, є сайт цеху, є блог у ЖЖ, «в контакті»… Традиційне життя іде в іншому вимірі. Новітні технології м’яко ввійшли в життя кобзарства, але воно не змінило своєї суті. Змінилися форми роботи з людьми – якщо раніше це був просто виступ біля церкви на майдані, на базарі чи по хатах, то зараз це компакт-диски. Раз у кобзарських цехах постійний приплив молоді – значить, це потрібна річ. Зростає аудиторія і територія, охоплена кобзарями, і це сприймається добре.
Спілкувалася Атанайя Та
Біографічна довідка
Едуард Драч – український бандурист, поет і бард. Народився 6 квітня 1965 в Кривому Розі. Закінчив Дніпропетровський медінститут за спеціальністю «психіатрія». Кобзар, бандурист та лірник. Виконує-реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар в супроводі кобзи, старосвітської бандури та колісної ліри. Значну частину репертуару становлять авторські псальми та пісні в народному стилі, так звані «запорозькі пісні», козацькі псальми, лицарські пісні, невольничі плачі, богомільні пісні, побожні псальми та канти, духовна та світська лірика.
Джерело: Буквоїд
|