НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6973 ГОЛОСОВАТЬ!
самотні ліхтарі на порожньому пероні недовірливо кидають світло на його спокійне обличчя... її пальці несамовито плачуть не знає чому але повітря надто багато шоби дихати вільно за хвилину до потягу.... вони дивні. навіть разом... тобто ні - особливо зараз особливо поруч... зовсім різні. то відчувається. інакші життя інакші думки надії хіба не видно??? просто трохи схожі рухи і колір очей кілька спільних друзів але і того досить як не дивно шоби він не мислив свого життя без її заскоків і номерів в телефонній книжці ше з першого разу вивчених напам'ять... але друг друг друг другдругдругдруг він потроху починає ненавидіти це слово воно надто часто і насмішкувато зривається воно з її вуст сідаючи темним птахом на його недоречну наївність і відвертість.
її мотає по всій країні у пошуках вражень людей почуттів натхнення думок він сидить в їх затишному місті і без проблем має то все на шо вона витрачає купу сил і часу... п'є гарячу каву з корицею багато пише про те шо бачить і відчуває але врешті майже все побачене і відчуте веде невпевненими кроками до брами її будинку до неї мимоволі сам того не помічаючи він дедалі сильніше вплітає її в своє життя... а вона їде в купе роздивляється давно знайомі пейзажі за вікном і слухає шось спокійне... вона втомлено прикриває очі коли він дивиться на її фото і сумно шепоче якісь рядки пише їй несміливе повідомлення в ту хвилину коли вона цілує в щоку свого нового приятеля дивиться на час і вимикає телефона шоби ніхто не заважав їм... смс дійде тільки вранці і не викличе в неї заспаної і слабкої нічого окрім ледь помітного роздратування і усвідомлення того шо можна в принципі й не відповідати... проте він вперто чекає на відповідь тоді як вона весело дивиться в ясне жовтневе небо і крокує бруківкою оминає напрочуд радісні калюжі... він врешті засинає вечіром а вона довго тримає в руках телефона гостро розуміє шо має шось написати йому!!! але не вміє добрати правильних і чесних слів... він побачить її у сні але вже за мить вона виривається з його обіймів кидає телефона на канапу і біжить відкривати двері... хтось прийшов... далі не до нього і не до цих недоречних думок...
сумно. їй. з усіма хто навколо.... йому. самому... їй... з усіма хто любить її... йому... серед тих кого він ненавидить... але вони кажуть - просто так... просто навалилось... минеться... чудово розуміючи причини і наслідки свого дурного настрою...
вона п'є зелений чай без цукру мимоволі відшуковуючи в старих ше наївних біло-чорних кінострічках знайомі жести та інтонації... його жести... його інтонації... а в їхньому місті паде дощ і він сидить на підвіконні слухає шось заспокійливе і безпорадно підставляє голову під зливу старанно перебирає в пам'яті кожну хвилину проведену поруч із нею а вранці виснажений хворий і холодний йде пустою вулицею радіючи пустоті і зачиненим магазинам з насолодою ковтає дим поки вона ше лежить в теплому ліжку підклавши долоню під голову і ледь чутно шепоче назви міст де чекають її тепла...
сумно. йому. з тими кому він потрібен... їй. серед тих хто не вартий нічого... йому... поруч з тими хто уже набрид... їй... з тими кого вона цінує... але не бажають розуміти шо шляхи перетинаються лише один раз а подальше чекання - порожнє і невиправдане...
він має сотні межових зустрічей із зовсім незнайомими людьми жінками шо самотньо курять в подвір'ях (від них віє безнадією і легким ароматом вишень) кучерявими дівчатками в маршрутках (спраглих кохання й алкоголю) поки бажання з'ясувати все не пересилить робкість і відчай її безтурботних на перший погляд ранків і вона наважиться купити квиток... вона скучить за батьками містом друзями і може трохи за ним (вона сама себе запевнює) зовсім трохи... просто кілька раз згадає його ім'я поки потяг несе її додому долаючи всю невпевненість рухів і поглядів і без упину шепоче його ім'я коли засинає...
а він сидить п'яний і ошалілий від вечірнього світла і слухає місто довіряючи йому як нікому більше... приходить в пусту оселю давно позбавлену живого людського тепла... він спить і не чує як ридає домашній телефон часто дихає в подушку вона так само часто дихає в слухавку чекаючи на його голос і поклавши голову на гору м'яких іграшок подарених тими хто давно і назавжди забуті... від цих довгих гудків до божевілля - зовсім трохи буквально один рух який вона робить кладучи слухавку на місце.... йому сниться їх єдиний день разом день у який вмістилось так багато всього і тепло її сірих очей так спрагло огортає його втомленого
а вона нерішуче замальовує його номер чорним фломастером... у всіх записниках... нотатниках... блокнотах... а за кілька годин вже сідає в потяг з тим шоби ніколи не вертатись в це кляте місце ясно розуміючи шо саме цей номер саме це ім'я вона навряд чи колись зуміє забути... від розуміння цього до приреченості - майже нічого... відчуваєш?..
