НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 1391 ГОЛОСОВАТЬ!
Робоча зміна розпочиналася дуже весело , усі прийшли на роботу у піднесеному стані, з посмішками і хорошим настроєм. - Ми виграли Мундіаль !! - витало в повітрі гардеробної.
Напередодні наша збірна розгромила команду Аргентини, що було очікувано, зважаючи на рахунок матчу-реваншу з іспанцями в півфіналі, але все ж таки… Нуль-три - з таким рахунком аргентинці давно не програвали.
- А шо це таке - Мундіаль ? -запитав Іван Петрович, колишній військовий у відставці, наш кадровик, менеджер і взагалі дуже важлива персона на фірмі, хоч і найманий працівник.
Всі подивилися на Івана Петровича, як на інопланетянина. Як на людину, котра впала з дуба. Як нові ворота на барана. Як Піноккіо подивився би на Черепаху Тортілу, якби та принесла йому раптом золотого ключика.
- Іван Пєтровіч, ви шо тєлєвізор нє смотрітє ? - запитала в нього після тривалої паузи Маша. Маша, як і багато хто з наших, ще не змила з обличчя бойове жовтоблакитне татуювання, а тому була схожа на гумового іграшкового клоуна.
- Ні, не смотрю, він у мене поламався, - збрехав Іван Петрович. Насправді ж він не дивився телевізора зовсім не тому, що той нібито поламався, а тому що його не підпускали до блакитного екрана любительки серіалів - дружина, дві доньки, теща і сусідка-подруга дитинства тещі. Хоча, з філософської точки зору, цю ситуацію можна було дійсно інтерпретувати і як таку, що телевізор поламався і показує лише серіали.
- Так а навіщо вам удома дивится ? Спустилися б оно разом з усіма на перший поверх у вестибюль, та й там би дивилися. Як оце всі ми, - пояснила Люда.
- Так я ж работаю, - слабо захищався Іван Петрович. - Я ж не то, шо нєкоторі. Я ж в рабоче врємя работаю, а не шастаю по вестибюлях.
- Ай, Петрович, ви такий зануда !- жеманно кокетувала Свєта. - Всі ж смотрять. Вся страна. Єхануров же ж розрішив.
- Так шо… Єхануров… Єхануров же мені зарплату не платить. І вам не платить ,- заперечив Іван Петрович.
- Тю… Єхануров нікому не платить. Наоборот, всі платять Єханурову, - зазначила Катя.
- Ладно, про Єханурова досить, а шо ж такоє "мундіаль" , котрий ми виграли, і шо ми з ним будемо дальше робити ? Куди ми його поставимо ? Він великий ? - знову поставив питання руба Іван Петрович.
- З ким "що робити", з Мундіалем ? -перепитала Оксана.
- Ну да.
- Тю. Мундіаль - ето ж… ето ж не яка-нібудь вєщь. Ето ж так називають чемпіонат міра по футболу, - пояснила Поліна.
- Ну вот…Вот опять…- став протестувати, почавши знову свою стару пісню Іван Петрович. - Навіщо ж було вигадувати якесь іностранне словечко. Якийсь "мундіаль" ? Якщо є питомо українське слово "чемпіонат" ?
- Ай, Іван Петрович, ви оп"ять за своє. Ви своїм занудством колись мене доведете до бєлого калєнія. Тікаєм, дєвочки, від цього старого лисого чорта, - вигукнула друга Свєта, брюнетка.
Дівчата - Маша, Люда, Свєта біла, Катя, Оксана, Поліна, Свєта чорна - розвернулися і дружною стайкою , таким собі табунцем молоденьких кобилиць , вистрибнули з гардеробної у холл і порозсідалися на диванах в очікуванні клієнтів.
- Ох і казьол наш Петрович, да, дєвочки ? - задала риторичне питання Поліна.
- І зануда, - додала Свєта Біла.
- Кастрати - вони всі такі, - підтвердила Оксана .
- А ти звідки знаєш ? - перепитала Свєта Чорна.
- Понятне діло, шо він кастрат, інакше би його сюди на роботу не взяли, - пояснила Оксана.
У холл раптом вбіг дещо переляканий Іван Петрович з телефоном у руці.
- Дєвочки, є оптовий заказ на вас усіх - по полной програмє, усі згодні ?
- Шо, опять у якогось мєнта єбілєй ? - гигикнула Поліна.
- Нє, ви представляєте, - затуляючи трубку телефона рукою, хоча можна було натиснути клавішу "Мют", голосно шепотів Іван Петрович, - якісь два брата-акробата, пісатєлі долбані, поставили в тоталізаторі на нашу збірну, і зараз виграли з коефіцієнтом один до восьмидесяти шести. А поставили , говорять, кілька косарів ! Зараз сидять зарази в "Націоналі" і скучають.
- Ні фіга собі ! - пронеслося в холі . Всі дівчатка із заздрістю уявили собі величезні пачки доларів.
- Ну то як ? Принімати заказ ? - перепитав Іван Петрович. - Їм треба якраз сім штук тьолок. Платять по двойному тарифу, за срочность і за опт.
- Ура ! - закричали дєвочки хором. - Конечно, Петрович, ми согласні !
Радість дівчаток пояснювалася просто - якщо клієнти платили більше, ніж офіційний прейскурант, дівчатка отримували 80% від "чайових".
- Я не согласна, - сказала раптом Люда.- І вообще, я пішла отсюда. Манала я вашу шарашкіну кантору.
Всі різко замовкли. В холлі запала гнітюча тиша. Було чути, як розтріскуються бульбашки повітря в акваріумі.
- Людміла, ти шо ? Шо ти дєлаєш ?? Тебе ж вигонять з фірми, - ледве промовив Іван петрович.
- А шо ? Я просто не знала коефіцієнта, того сьогодні і прийшла сюда. Спасіба, шо сказали. Я тоже поставила на наших, але , слава богу, не пару косарів, а дванадцять тисяч зєлєні. Так шо - манала я вашу фірму. Ухожу.
- Откуда в тебе такі дєньги ?- здивувалися подруги.
- Сняла з банка, поставила всьо, шо було. Всьо, шо заробила тут за три года, в етом долбаном борделє. Всьо, пока, дєвочки. Рада була з вами познакомиться.- з цими словами Люда зникла в гардеробній.
- Шо будем робити ? - ледве не плачучи запитав Іван Петрович. - Їм треба сім штук, оптом, причом - срочно.
- Вона , сволоч , знала , на кого треба ставити, а нам нічого не сказала, - розсіяно дивлячись у стелю, ляпнула Катя.
- От , рижа курва ! Блядюга кривонога ! - вигукнула Свєтка Чорна. - Давайте її заставимо ! Шо ж вона нам заробіток зриває , скотина !
- Канєшно, вона тепер мільйонерка. Вернеться в Черкаси, купить котедж, - ледь не плакала Катя.- А я тут буду дальше пахати, як папа Карло.
- Да, дєвочки ! Дєйствітєльно ! Давайте цю суку заставимо ! - піддакнула Свєтка Біла. - Три роки підставляла свою дирку, нехай іще останній раз підставить - не перетрудиться.
Всі дівчата миттю зникли в гардеробній. Звідтіля почулися розлючені голоси , сварка, потім звуки глухих ударів, крики, стогони , зойки, ще і ще.… Долинали звідтіля також несміливі вигуки Івана Петровича : "Дєвочки, не нада по ній так сильно!", "Дєвочки , акуратніше її , мене ж з роботи уволять ", "Дєвочки, ну хоть цього не нада дєлать" , а також відповіді Івану Петровичу на кшталт - "А ти вощє малчі, кастрат !".
За кілька хвилин білий, як стінка , Іван Петрович вибіг з телефонною трубкою у холл і викликав швидку допомогу.
Оптове замовлення довелося відкласти на невизначений час.
***
Е П І Л О Г
Промайнуло декілька місяці. Настала осінь. Теплі сонячно-павутинні дні бабиного літа. Санітарки третьої черкаської клінічної лікарні викотили на вулицю інвалідний візок з пацієнткою, котра не могла рухатися самостійно: у неї були пошкоджені сухожилки ніг, та, до того ж, вона була сліпа на одне око. Її обличчя, колись - без сумніву- принадне, якщо б не сказати красиве, було вкрите яскраво-червоними шрамами від швів, руки безвольно покоїлися на бильцях крісла.
Її єдине око дивилося на навколишні дерева, листя котрих вже торкнуло золото осені, і усміхалося - до дерев, до неба, до сонячних зайчиків, до павутиння. Її губи, колись бажані й принадні, безперестанку щасливо шепотіли одну й ту ж фразу -
