Думки про мову Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос -- більш нічого. А серце б'ється -- ожива, Як їх почує!.. Т. Шевченко
Потрібно виховувати в собі смак до хорошої мови, як виховують смак до гравюр, хорошої музики. (А. Чехов).
Не завадило б згадати, що у всі часи багатство мови і ораторське мистецтво йшли поряд. У суспільстві, в якому зневажається істинне красномовство, панує риторика, ханжество слова і банальна базіканина. (А. Чехов). Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику, прекрасні пісні, повні чаруючої мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко. (А. Чехов).
У Кизилкумах з давніх-давен і понині росте верблюжа колючка. А є ще перекотиполе... Так ось, корені колючки, простягнуті до води, досягають метрів сорока... Коли піднімаються бурі і гонять хмари піску, безкореневе перекотиполе мчиться під вітром, котиться по степу туди-сюди, а верблюжа колючка, ніби й нічого не сталося, завжди на звичному місці. Така сила кореня. І людині з юних літ погано, якщо в неї нема коренів. У кожної людини обов'язково повинні бути, крім батьків, чотири корені, як чотири матері: рідна земля, рідна історія, рідна культура, рідні мова. Коли любиш свій корінь, цінуєш його, -- тоді розумієш біль і любов всіх і всього, проймаєшся таким же почуттям і до іншої культури, до іншої історії. (М. Шаханов). Якщо кожного громадянина нашої країни ми вважаємо людиною державною, то й мова кожного народу мусить охоронятися державою, захищатися від занепаду й зникнення. (В. Яворівський). Людина без національного заземлення -- перекотиполе або й пил на вітрах історії... Лише людина, котра несе в собі історичний досвід народу, його духовну культуру, його моральність і мову, але яка пам'ятає про те, що народ завше інтернаціональний, -- тільки така людина здатна бути Особистістю. (В. Яворівський). Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музичними можливостями. Ніде дерево народної поезії не дало стільки смачних плодів, ніде дух народної поезії не відбився настільки виразно й сонячно, як він відбився на піснях українських. (Ф. Боденштедт).
У вигляді мови природою дано людині великий скарб. Не тільки користуватися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт -- ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики 1 чару, життєвої правдивості й поетичності. (О. Гончар). Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики й квіткових пахощів -- скількома епітетами супроводяться визначення української мови! І, зрештою, всі ці епітети слушні. (О. Гончар).
Споконвіку було незаперечною істиною: цуратися рідної мови, а отже, і рідного народу -- підло. Це зрада, яка не виправдовується нічим, не прощається ніколи... (М. Косів). Кожна національна мова дає свою, абсолютно неповторну , мовну картину світу. Тут ми підходимо до думки, що поняття рідної мови є, власне, невіддільним від поняття рідної землі. Скільки б ви не оспівували й не опоетизовували, скажімо, Волгу чи Уральські гори, живучи на берегах Дніпра чи при верховинах Карпат, не досягнете ефекту рідності. Очі не бачать -- душа не болить. Щоб ностальгійно боліла душа, треба, щоб очі бачили, що вони -- вбирали, всмоктували в себе і рідне небо, і землю, і людей, і їхню мову -- ось тоді все це зіллється в єдиний нероздільний духовний пласт. (М. Косів).
Крім любові до своїх братів, ще потрібно дещо, що єднає людей в один народ, -- це рідна мова. Вона, наче цемент, зв'язує людей. Вона дає їм найкращий спосіб розуміти один одного, однією думкою жити, однієї долі шукати. (А. Пашкевич (Цьотка)). Мова -- наша зброя, якою ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав. Мова -- втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за багатство мови... (М. Рильський). "Мова є сповіддю народу". Це не тільки правильно, -- це глибоко. І дорожити своєю сповіддю ми не лише маємо право, але й зобов'язані. (М. Рильський).
Шевченко мав сильних попередників в українській літературі, але, незважаючи на це, він став її справжнім основоположником. Справа не тільки в тому, що в поезії Шевченка заграла всіма тонами звучна і ніжна українська мова. Справа не тільки в тому, що Шевченко ствердив і виховав національну гідність українського народу. Справа не тільки в тому, що Шевченко нагадує свлїм універсальним талантом (він був живописцем, драматургом, прозаїком, гравером, філософом, критиком і передовсім -- геніальним поетом) таких людей, як Леонардо да вінчі. Справа насамперед в тому, що завдяки Шевченкові українською мовою були написані твори, які мають як з естетичного, так і з ідейного боку світове значення. Тут неможливо не згадати слів Франка, які найточніше визначають суть Шевченка -- мислителя і творця; "Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу..." Ставши класиком України, Шевченко став "класиком для всіх народів" (Луї Арагон)... Шевченко зробив для української літератури те, що Пушкін для російської, Гете для німецької, Шекспір для англійської. Ні, більше. Він підніс українське письменство до рівня загальнолюдських ідеалів, і тому як представник нації, що не мала своєї державності, став символом не тільки художнього, але й політичного її суверенітету. Шевченко -- одне з найбільших прав України на міжнародну повагу. В цьому праві немає жодного образливого слова для інших націй. Воно все, від початку до кінця, написане любов'ю до всіх народів, до всіх людей на Землі... (Д. Павличко).
Я не маю сумніву, що недалекий той час, коли в якому-небудь з українських міст поставлять пам'ятник Шевченкові, цьому поетові-страднику й людині, яка не мала «зерна неправди за собою». Хотілося б мені, щоб поета було зображено в народній сорочці й шароварах; шапка й кобеняк лежать поруч, а в руках його бандура, і нехай вона буде зроблена так, щоб від подуву повітря струни бриніли... (Л. Жемчужников).
Прапор як засіб сигналізації відомий з античних часів. Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва, а після запровадження християнства вони освячувалися образом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Значення їх як святині зростає -- жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій. Слов'яни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів. Стяги спершу возили разом із зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Прапороносцями призначали, як правило, визначних богатирів, які мали за обов'язок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, знали: битва проходила успішно, а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку. Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? До речі, для розгляду цієї проблеми в 1910 році було «высочайше учреждено при Министерстве юстиции Особое совещание для выяснения вопроса о русских государственных национальных цветах». У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів, такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публікаціях визнали «в числе древних русских государственных цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевый, желтый». У період Золотої Орди на гербі Чернігівщини бачимо чорного орла з золотим хрестом; Поділля -- золоті сонце і хрест. Отже, жовтий колір побутує на багатьох символах українських земель. Очевидно й те, що значення державних набули також синій, голубий, блакитний. Логічним є й поєднання жовтого і блакитного. І не тільки на гербах, прапорах, але й на щитах, шоломах тощо. Серйозне вивчення кольорових композицій у літописних пам'ятках дало підставу російським геральдистам назвати у 1910 р. синій і жовтий серед державних кольорів Давньої Русі, спадкоємницею якої була передусім Україна. Про цікаву версію львівського мовознавця М. Роговича щодо давньої української традиції поєднання жовтого й синього кольорів розповів нещодавно Богдан Якимович. Так, згідно з нею, слово «хохол», яким дехто зневажливо називає українців, -- монгольського походження: «хох» -- синій, голубий, небесний, «улу» (юлу) -- жовтий. Кінцевий голосний редукується, і ми маємо теперішнє звучання. Природно, така гіпотеза викликає значний інтерес, оскільки синій і жовтий справді могли бути кольорами племінних об'єднань слов'ян ще задовго до татаро-монгольського іга, а саме слово «хохол» перейшло в російську мову, втративши своє первісне значення. Підтримуємо думку Б. Якимовича, що ця назва наймовірніше стосувалася племінного об'єднання Галицько-Волинського князівства, яке так і не скорилося ординцям. (В. Сергійчук).
