Контрольна робота з політології
Зміст
1. Державна політика як особливий вид діяльності в суспільстві 2
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність. 7
3. Політична система суспільства та політичний режим. 14
4. Етнонаціональна політика. 19
5. Політична свідомість: зміст, структура, типологія. 24
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.. 29
1. Державна політика як особливий вид діяльності в суспільстві
Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства. Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
Положення держави як центра, ядра політичної системи – суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
- виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;
- є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;
- зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
- бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;
- встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми;
- володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.
До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.
Держава — це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному, організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами. Держава існувала на всіх етапах розвитку; суспільства, виключаючи період первісного, соціально однорідного суспільства. Утворення перших в історії людства держав було викликано у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на соціально-економічні класи та інші соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами. Своїми передумовами державна організація суспільства має: розподіл населення по адміністративно-територіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родових і племінних зв'язків, відрізняє державу від попередньої — бездержавної — організації суспільства. Розподіл державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ населення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю.
Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи компактно на своїй історичній території, внаслідок конкретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.
Національній державі притаманні такі особливості:
1) утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;
2) є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
3) створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо;
4) поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).
Органи державної влади – складова частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, обсяг яких визначається Конституцією України та законами. Діяльність органів державної влади забезпечують посадові та службові особи, які працюють на професійних засадах, можуть здійснювати юридично чинні дії та мають спеціальний статус державного службовця. Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної влади на:
- законодавчу (здійснює Верховна Рада України);
- виконавчу (Кабінет Міністрів України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації);
- судову (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, місцеві суди).
Окреме місце в системі органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.
Державотворення - комплексний довготривалий процес, спрямований на утворення держави, який включає культурні, політичні, міфологічні, релігійні та інші чинники. Державотворення в Україні починається від Антського союзу племен, потім - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, продовжується за часів Козацької України, а в ХХ ст. - УНР та сучасної України. Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влада.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.
Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.
Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств.
З прийняттям нової Конституції України у 1996 році було закладено міцний правовий фундамент для розвитку суспільства і державності України. Країна вступила в новий етап свого розвитку, що є продовженням процесу докорінного реформування державної влади, який розпочався після проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Конституція визначила низку принципово нових положень щодо організації і функціонування демократичної, соціальної, правової держави.
Конституція України складається з преамбули та 15 розділів (161 статті). У преамбулі проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою „від імені Українського народу”, що його складають „громадяни України всіх національностей”, а її основою є реалізація „українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення”. У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, досягнення громадянської злагоди, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Розділ І Конституції України має назву „Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплені основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин. Зокрема, у статтях 8, 9 і 19 закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
· верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності;
· найвища юридична сила Конституції. Конституція України є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції та у повній відповідності з нею;
· норми Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.
Визначена у Конституції ідея верховенства права стала головним орієнтиром конституційних положень визнання людини вищою соціальною цінністю, тобто відведення пріоритетного місця людині, громадянину, громадянському суспільству перед державою. З цього положення Конституції виникли її принципово нові визначення прав, свобод і обов‘язків людини і громадянина та визнання захисту цих прав і свобод від будь-яких посягань головним обов‘язком держави.
Ідеї громадянського суспільства, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави стали основою визначення в Конституції нового правового статусу органів і посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, розподілу влади між ними, визначення форм стримування та противаг, які мають забезпечити неможливість узурпації влади однією особою, однією партією, одним органом державної влади. У Конституції передбачено необхідність подальшої правової реформи державної влади у заданому нею напрямку, чому було присвячено спеціальний розділ – „Перехідні положення”. Він визначив строки і послідовність здійснення такої реформи.
Тривалість реформи державної влади, її продовження після прийняття Конституції, яка змінила організацію і функціонування державної влади на принципово нових засадах, є закономірним явищем в умовах переходу до демократичної, правової держави країн з формально демократичними або тоталітарними режимами. Не випадково подібними чином відбувалися демократичні реформи державної влади свого часу і Італії, Іспанії, Німеччині після відмови цих країн від фашистських, тоталітарних режимів.
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність
В Україні перші паростки політичної думки сягають в сиву давнину, в часи первісно родового ладу. За доби пізнього палеоліту (близько 40-15 тис. років тому) на зміну первісному стаду прийшов родовий лад. Члени роду були зв'язані між собою кровною спорідненістю по материнській лінії. Така форма суспільної організації називається материнським родом, або матріархальною родовою общиною, і виникнення її пояснювалось переважаючим становищем жінки-матері у господарському та суспільному житті родових колективів. Історично першою відомою формою політичної свідомості, а, відповідно, і політичних відносин, була родова свідомість. В тих умовах буття у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. На жаль, історія не донесла до нашого часу писемних джерел ранньослов'янської епохи.
Відомий політолог Б.Л. Кухта виділяє два фактори, що сприяли формуванню української державності. Перший - становлення державних структур. Державність будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність. Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі.
Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави: "Повість временних літ" (кінець XII ст.), "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х-ХП ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, мо