Дніпропетровський національний університет

факультет систем та засобів масової комунікації

Кафедра української історії та етнополітики

Контрольна робота

з історії України

на тему:

«Українське козацтво. Запорозька Січ»

Виконавець:

студентка групи ЗЖ-06

Романюк Оксана Ігорівна

Дніпропетровськ 2006

                                    План контрольної роботи:

1. Виникнення козацтва.

2.  Заснування Запорозької Січі, її устрій.

3.Реєстрові та нереєстрові козаки. Петро Конашевич – Сагайдачний

4.Українське козацтво в боротьбі проти турків і татар.

5.Козацькі повстання кінця XVI – першої половини XVII ст.

6.Значення Запорозької Січі в історії України

1.

а) Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс еконо­мічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський виводили тер­мін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій

Грабянка[1], а за ним і російський дворянський історик Олександр Рігельман [2]вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського історика M. M. Карамзіна[3], який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В. М. Татищевим[4] версію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г. Ф. Міллер[5] і П. І. Симоновський[6].

"Козак" — термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів[7]. Щодо його генези існує чи­мало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І. Яворницького та Г. І. Халимоненка. У широкому розумінні "козак" — це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо[8].

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї вже в XIII—ХІV ст. У полове­цькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі . Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно[9].

Соціальні причини виникнення українського козацтва полягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земельних відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як верховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем’яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласників виключалася найбільш численна верства — селянство. Природним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська переселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литовському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокнязівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих людей. Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реак­цію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм протесту проти соціального гніту стали втечі. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав[10].

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств. умови прикордоння витворили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднання в одній особі воїна і трудівника[11].

б) Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ, де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілей великого князя Олександра місту Києву. Грамотою тією визначено, яке мито мають міщани брати з козаків за рибальський промисел.

З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому та ін. До середини XVI ст. козаками називали людей, які займа­лись уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збе­реглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва.

  Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїн­ських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського ко­зацтва, першими гетьманами і т. ін.[12] Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону, старости замовчували факт спіль­них дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками.

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскільки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя[13]. Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кож­ний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль[14].

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям.[15] Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Поль­щі минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю[16].

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Щоб вважа­тися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захи­стом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти не­рухомим майном, як мінімум — власним будинком. Цим по­яснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами. На противагу міщанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господар­ки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова ко­зацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світо­глядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщан­ською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом"[17]. Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.

Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шля­хти серед українського козацтва[18]. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу[19], зокрема шукачів військових пригод, авантюристів. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти[20]. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво.  

2.

а) Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу[21]. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров’я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у пониззя Дніпра. Перші козаки тут з’явилися, ймовірно, на поч. 16 ст[22]. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили “уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у “волості” (державну територію Литви). Багаті угіддя за Дніпровими порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров’ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська – в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували “уходи” та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у т. ч., напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв’язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об’єдналися в одну Січ[23].

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближ