Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Є.О. Дідоренка
Курс: “Теорія держави і права”
КУРСОВА РОБОТА
за темою: ”Теорія розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову та її реалізація в Україні”
Виконав: студентка I –го курсу
на базі вищої освіти
Удовенко Олександра Геннадіївна
Факультету права, навч. група
Донецьк – 2008
Зміст
Вступ
1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо.
1.1. Ідеї Дж. Локка про розподіл влади
1.2. Ш.Л. Монтеск’є про розподіл влади
1.3. Ж.Ж. Руссо про розподіл влади
2 Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи.
2.1. Розподіл влади в парламентарних монархіях і республіках
2.2. Розподіл влади в країнах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України.
3.1. Президент України
3.2. Законодавча влада
3.3. Виконавча влада
3.4. Судова влада
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У сучасній політичній, державно-правової теорії важливе місце займає концепція розподілу влади. У західній академічній і популярній літературі вона відвіку вважається традиційною. Інтерес до даної концепції у міру розвитку суспільства не тільки не слабшає, а, навпаки, ще більш зростає. Є всі підстави вважати, що подібна тенденція збережеться і в осяжному майбутньому. Причин для цього достатньо багато. Головні з них зводяться до наступного: незаперечної дієвості і значущості теорії розподілу влади; життєвості багатьох її концептуальних положень і вимог; перспективності її як засобу запобігання концентрації влади в руках однієї особи або групи осіб і можливості встановлення їх диктатури або таранення.
Кажучи про важливість і перспективність теорії розподілу влади, не слід, проте, перебільшувати її можливості, ідеалізувати і абсолютизувати її значення. Не слід забувати при цьому, як показує історичний і сучасний політичний і правовий досвід багатьох держав, що далеко не всі вони офіційно сповідали і сповідають в своїй повсякденній життєдіяльності принцип розподілу влади.
Кажучи про концепцію розподілу влади і її значення, не слід упускати з вигляду, по-перше, те, що вона застосовна лише до формально-юридичного, а не до реального, фактичного рівня функціонування властей і що в цьому виявляється один з елементів її обмеженості. А, по-друге, при розгляді концепції розподілу влади і оцінці її значення слід мати зважаючи на те, що іноді визнання її як демократичної доктрини на словах зовсім не означає реалізації основних її вимог на ділі.
Актуальність вибраної теми пояснюється не тільки ситуацією, яка склалася всередині і навколо Верховної Ради України і трагічними сторінками історії парламентаризму останніх років в Білорусії і Україні. Вона пояснюється самою постановкою питання - як повинна управлятися країна, що здійснює перехід від тоталітарного до демократичного ладу, які органи повинна вона утворювати, щоб управляючі імпульси, що приходять від одних органів до інших і до народу, були б дієвими, близькими до оптимальних і приводили б до поступового усунення проблем, що стоять перед країною.
Кращі уми людства споконвіку шукали відповіді на ці питання. Від Сократа, Платона і Аристотеля людська думка прийшла у вісімнадцяте століття, до Гегелю, Локку, Монтеск’є і Джефферсону, до класиків ліберальної ідеї, що сформулював "якнайкраще з найгірших" на сьогоднішній день будова держави через систему розподілу влади.
Країнам, що входять до цивілізованих держав, для вибору якнайкращого для себе політичного устрою треба, як заглядати в глибини своєї історії, так і використовувати цивілізаційний досвід, накопичений іншими народами.
Саме так, на досвіді нечисленних тоді ще демократій, перш за все США і Швейцарії, в світі, де зовсім ще недавно панували і безупинно схльостувалися один з одним великі тиранічні імперії, намагалися деякі країни вийти на цивілізований шлях після першої світової війни. На жаль, в багатьох з них боязкі і незграбні спроби перенесення на свій ґрунт інститутів демократії привели до протилежного результату. Криза початку століття, що йде, криза не тільки економічна і політична, але, перш за все, ментальна підвела провідні країни Європи до встановлення ще жорстокіших і кривавіших тоталітарних систем влади.
Розподіл влади між політичними інститутами і механізми інтеграції політичних рішень гілок в одне, загальнодержавне рішення, є фундаментальними питаннями, з яким стикається демократична влада на ранніх стадіях становлення.
1 Загальні положення теорії розподілу влади Дж. Локка,
Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо
1.1 Ідеї Дж.Локка про розподіл влади
Політичні теорії Локка зробили досить сильний вплив на багато держав миру. Так, до його ідей зверталися в США при створенні Американської конституції і Декларації про незалежність, особливо в пунктах, присвячених розподілу влади і відділенню церкви від держави. Британська Конституція так само спиралася на його ідеї. Завдяки Вольтеру, Руссо і Монтеск’є його ідеї набули поширення і у французькому освіченому суспільстві.
Локк передбачає особливий конституційний механізм, що заважає державі виходити за рамки своїх повноважень, стаючи тим самим деспотичним. Його найважливіші компоненти - принципи розподілу влади і законності. Щоб не допускати концентрації влади в руках керівництва, яке дістало б тим самим можливість обернути до своєї вигоди і створення законів і втілення їх в життя, Локк пропонує не сполучати законодавчу і виконавчу владу і підпорядкувати законодавців дії ними ж створених законів, здійснюваних виконавчою владою.
Окрім законодавчої і виконавчої, Локк виділяє федеративну гілку влади, яка представляє державу як ціле в стосунках з іншими державами.
Законодавчій владі Локк відвів верховну, але не абсолютну владу, і на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:
1.Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.
2.Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.
3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.
4.Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.
Швидше за все, мудрий філософ набагато більше побоювався перетворення в тиранення влади виконавчої, втіленої в одній людині, ніж парламенту, що складається з багатьох осіб.
Виконавча влада, вважає Локк, є підлеглою по відношенню до законодавчої. Главі виконавчої влади належить виконувати функцію верховного виконавця закону. Коли ж він сам порушує закон, то не може розраховувати на покору членів суспільства, перетворюється на приватну особу без влади і без волі. Суверенітет народу вищий і за парламент, і за короля.
1.2 Монтеск’є про розподіл влади
В обґрунтування класового компромісу між ворогуючими соціальними групами з урахуванням реального співвідношення їх сил і впливу у Франції у середині XVIII століття полягала істота доктрини розподілу влади, розробленої Ш. Л. Монтеск’є.
Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому законодавчі, виконавчі і судові власті були б розділені і могли взаємно стримувати один одного. Все загинуло б, підкреслював Монтеск’є, якби в одній і тій же особі або установі, складеній з сановників, з дворян або простих людей, були б сполучені ці троє властей.
Виходячи з цього, Монтеск’є пропонує кожному стану (класу) надати частину верховної влади. Так, законодавчу владу, на його думку, необхідно поділити між буржуазією і феодалами, утворивши двопалатний парламент, що складається із зборів представників народу і з аристократичної знаті. Виконавчу владу можна зберегти у дворянства, залишивши її королівському уряду, який, проте, повинен стати відповідальним перед народним представництвом, тобто буржуазією. Судова влада, яку Монтеск’є спеціально виділив в тріаді властей, може бути довірена не якому аби постійному органу, а виборним особам з народу що привертаються до відправлення правосуддя на певний час. Потрібно, щоб судді були одного суспільного положення з підсудним, рівними йому, щоб йому не показалося, що він потрапив до рук людей, схильних гнобити його. У разі важливих звинувачень підсудному надається право відведення суддів. Задача суду полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. Завдяки такій її організації судова влада стає соціально і політично нейтральною і не зможе перетворитися на деспотичну. Тому, робить висновок Монтеск’є, «з трьох властей... судова у відомому значенні зовсім не є владою» і, отже, немає необхідності як в її обмеженні іншими властями, так і у втручанні суду в законодавство і управління. Виходячи з цього, надалі Монтеск’є міркує, в основному, про розділення політичних сил і повноважень між законодавчими і виконавчими владами.
Особливе значення Монтеск’є надавав своїй ідеї рівноваги властей і системі «стримань і противаг». Він вважає за необхідне встановити такі взаємостосунки між виділеними їм властями, щоб вони, самостійно вирішуючи державні задачі, кожен своїми правовими засобами, могли в той же час врівноважувати один одного, запобігаючи можливості узурпації повноважень верховної влади якою-небудь однією установою. Так, виконавча влада, будучи, на думку Монтеск’є, підзаконної, повинна, проте, обмежувати дію законодавчих зборів, які інакше зосередять в собі деспотичну владу. Тому монарх, особа яка священна, наділяється правом вето при затвердженні законопроектів, володіє законодавчою ініціативою, по його указу скликається і розпускається парламент. Разом з тим законодавча влада, хоча і не має права, по термінології Монтеск’є, «зупиняти» вимагаючу швидких рішень діяльність виконавських органів, проте вона повноважна контролювати, яким чином виконуються створені нею закони, і уряд зобов'язаний давати звіт парламенту про своє управління.
Розроблена Монтеск’є складна система «стримань і противаг», тобто взаємного урівноваження і навіть зіставлення властей, не забезпечувала ефективної співпраці між ними в рішенні державних справ і не передбачала створення дієвого механізму для вирішення можливих колізій. Монтеск’є усвідомлював, що скомбіновані їм таким чином власті можуть виявитися в стані нерухомості і бездіяльності, але сподівався усунути це утруднення тим міркуванням, що, «оскільки необхідний перебіг речей примусить їх діяти, то вони діятимуть погоджено».
При обґрунтуванні теорії розподілу влади Монтеск’є намагався застосувати на французькому ґрунті деякі істотні риси сучасних йому європейських держав і особливо англійської конституційної монархії, в якій він бачив зразок помірної форми правління, що є, на його думку, найкращою. Зокрема, складна побудова законодавчої влади в особі нижньої палати як виборного органу народних представників і верхньої палати як спадкових зборів аристократичної знаті, «володіючого правом відміняти рішення народу», точно так, як і «народ може відміняти його рішення», - було засновано у Монтеск’є на структурі англійського парламенту.
Доктрина розподілу влади по своїй політичній спрямованості в інтерпретації Монтеск’є носила помірний, компромісний характер і була ідеологічним обгрунтуванням класового блоку буржуазії і дворянства в ході буржуазних революцій XVII-XVIII ст. У цій теорії найяскравіше і зримо відобразилися суперечності переходу від феодального суспільства і держави до буржуазного зі всіма його позитивними і негативними проявами. Отже, при оцінці теорії розподілу влади важливо враховувати її історичну прогресивність неминучу обмеженість.
Проте, в конституційному проекті Монтеск’є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги властей. Законодавча влада явно виконує домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск’є називає обмеженою за своєю природою, а судову - взагалі полу владою. Думається, все це було не таке актуальне за часів Монтеск’є, скільки актуально було наступне положення теорії розподілу влади: певна гілка влади повинна представляти інтереси певної соціальної групи. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчих зборів (передбачена конституційним проектом Монтеск’є) - аристократія, нижня палата зборів - інтереси народу.
1.3 Ж.Ж. Руссо про розподіл влади
У ідеї Монтеск’є про взаємну заборону відособлених і протиставлять один одному властей Руссо бачив небажані крайнощі, які ведуть до їх ворожих відносин, дають силу приватним впливам або ведуть навіть до роздроблення держави. Відкидаючи ідею розподілу влади в трактуванні Монтеск’є, автор «Суспільного договору» разом з тим визнає необхідність розподілу державних функцій і розмежування органів, що представляють в межах своєї компетенції державну владу. Руссо бачить принципову відмінність між законодавчою і виконавчою владою.
Законодавча влада у нього тісно пов'язана з суверенітетом. Це - воля всього суверенного народу і тому повинна регулювати питання загального характеру, що стосуються всіх. Народ, що покорюється законам стає їх творцем. Але «як може сліпий натовп, який часто не знає, чого він хоче, бо рідко знає, що йому на користь, сам зробити таку велику і таку важку справу, як створення системи законів?» Для того, щоб закони погоджували в собі волю і розум, були мудрими, потрібен «поводир», тобто законодавець, що є лише агентом волі і додає їй закінчену юридичну силу. «Законодавець - в усіх в