НОМЕР ТЕКСТА ДЛЯ СМС-ГОЛОСОВАНИЯ: 6930 ГОЛОСОВАТЬ!
сповідь шепіт дощу який розказує свої історії старим будинкам забутого всіма міста і важко зітхаючи врешті лягає спати із заходом сонця так і не дочекавшись мого повернення додому – це Ти... я збираю в долоні останні його краплі, і ніжно цілую їх, повернувшись обличчям до теплих квітневих вікон... кожне, кожне з цих вікон має свою, власну таємницю. можливо, мені ці таємниці не цікаві зовсім, але для них – надто важливі... а мені до них діла нема. набагато сильніше турбує те, що я досі Тебе не відшукав... не зумів... не докричався до Тебе крізь галас оцих диваків, котрі щодня починають нову війну, щоранку йдуть на барикади, і гинуть по сто раз на годину, але все одно вперто і зухвало стоять на своєму... вони не бажають компромісів. не хочуть навіть знати того, що десь є Ти, десь є море, що починається весна, що місто з висоти пташиного польоту зовсім не таке... їм вистачає їх тісного світу, вистачає саме цього дня, саме цієї миті. вони не здатні мріяти. хтось вигадав їм кілька правил, і вони їх радо дотримуються. і більше нічого не треба – ось воно, повноцінне життя!!! хіба ні?! а той, хто робить найменші спроби підняти очі, і бодай трохи розібратись в тому, що відбувається навколо... о, цього дурня всі разом називають вченим словом „єретик”, читають довжелезну нотацію про те, що він не правий, а потім, шляхом відкритого голосування (ну, в нас же демократія, як-ніяк), засуджують до страти. і, дивлячись, як бідолаха смикається в корчах, обговорюють останні новини (а їх завжди так мало в їх тісному світі... так що кожну подію можна обговорювати, доки не знудить), і розходяться по домівках, щоб добряче підготуватись, і гідно зустріти нову війну. я йду додому разом з ними, я усвідомлюю, що мені страшно сказати їм в очі, що я такий само, як і той, кого вони щойно засудили... і, чесно кажучи, я вже не знаю, чого боюсь більше: цих знущань, і болю... чи того, що тоді я Тебе точно не зустріну... а мені нема сил існувати без Тебе. я не уявляю себе тоді, коли зникне остання надія на те, що я все-таки знайду... але чекаю. але вірю. я – один з тих, хто ще не розучився вірити (в цій дурній, але все ж рідній країні, в якій, здається, всі все позабували...), і віра дає мені сил дотягти до завтра... але знаю: Ти все ближче з кожною миттю, і я несамовито тремчу в передчутті зустрічі... з Тобою...