Вуйко йшов до свеї ґражди. Вибирав цей шлях він завжди Після зустрічей із кумом, Коли у шинку, що за клюбом Багацько випивали самогону Разом із пивом для розгону. Отож, набравши свою міру, Додому вуйко плентався допіру. Нога його вже в ліс вступила, Хоч на плече голівоньку хилило, Та наш Герой все прямо йшов, Бо пам’ятав, звідкіль прийшов.
Аж раптом видить жабу при дорозі: Сидить в траві, скакать не в змозі, В очах сльоза бринить сумна, До ґазди жаба промовля: «Ой, вуйку милий, поможіте, З собов мене ви заберіте, Бо тутка страшно так і зимно, А серед ночі ніц не видно. Возьміть мене, в кишеню положіть І будем в дружбі разом жить».
Ну, вуйко троха здивувався, Гикнув два рази – ледь не всцявся. Подумав: «Це – не білочка, а жаба. Та ще й говорить сила вража». І вирішив її з собою взяти, Щоб дома жінку здивувати.
Отож тепер їх двоє у дорозі. А жаба відігріла свої нозі, В кишені добре їй, комфортно: «Ех! Буде жизнь тепер вольготна!»
Та не пройшли й дві сотні метрів, Як знову голос чути з нетрів, То інша кумкає зелена жаба: «Візьміть з собою, прошу пана. Втомилось тутка я сидіти, Мені би в хаті жити і радіти…» А тут з кишені жаба хутко: «Пішла ти на ***! Правда, вуйку?»
