База рефератов

Возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР

В цьому рефераті мова йде про становище трудящих мас західноукраїнських земель, які перебували під владою чужоземних загарбників, Тх боротьбу за соціальне й національне визво­лення, возз'єднання з Радянською Україною. Аналізується взаємозв'язок між радян­сько-німецьким пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р. і визвольним походом Червоної Армії на територію Західної України, Бессарабії та Буковини. Показано початок соціально-економічних перетворень на західноукраїнських землях, йдеться про необгрунтовані репресії й довільні депортації значної частини населення дале­ко за межі України.

У результаті Великого Жовтня, рево­люційної боротьби трудящих усіх народів колишньої Російської імпе­рії вперше в історії була утворена суверенна держава українського народу — Українська Радянська Соціалістична Республіка. Та з допо­могою США й Антанти реакційні кола Румунії загарбали Північну Буковину і придунайські землі, під владою панської Польщі опинилася Західна Україна, а на Закарпатті запанувала чехословацька буржуазія. Отже, частина споконвічних українських земель залишалася за межа­ми УРСР.

На загарбаних територіях, 3/4 населення яких становили українці, був встановлений жорстокий колоніальний режим. Переважна біль­шість українців жила в селах, але понад чверть з них були безземель­ними, майже третина мала мізерні наділи.

Переслідуванням піддавалися українська мова і культура. Біль­шість населення була неписьменною. Закривались українські культурно-освітні заклади, офіційно заборонялося вживати такі слова, як «Укра­їна», «українець». До цього слід додати ще і соціальне та політичне безправ'я, відсутність, по суті, медичної допомоги.

У пошуках кращої долі тисячі й тисячі людей подавалися до країн Північної та Південної Америки, Африки й аж до Австралії. Інші ста­вали на шлях протесту проти існуючих порядків, проти гноблення й несправедливості, на шлях боротьби за своє соціальне й національне визволення, за возз'єднання з Радянською Україною.

Pеволюційно-визвольну боротьбу трудящих західноукраїнського регіону очолювали партійні організації Галичини, Буковини та Закарпаття, насамперед Комуністич­на партія Західної України (КПЗУ), створена в 1919 р. (до 1923 р. нази­валася «Комуністична партія Східної Галичини»). Вона ввійшла до складу Компартії Польщі (КПП), однак її діяльність була нерозривно пов'яза­на з КП(б)У.

У 20—30-х роках боротьба трудящих західноукраїнських земель за своє соціальне і національне визволення, за возз'єднання з Радян­ською Україною значно активізувалася. Одні за одним відбувалися робітничі й селянські страйки, проходили демонстрації, в яких брали участь також інтелігенція, службовці, пенсіонери, представники інших соціальних верств населення. Кульмінацією революційних виступів на Західній Україні були барикадні бої львівського пролетаріату в квітні 1936 р. По свіжих слідах квітневих подій 16 травня у Львові розпочав роботу Антифашистський конгрес діячів культури — літераторів, мит­ців, активних учасників революційного руху із Західної України, Поль­щі, Західної Білорусії.

Pеволюцій­ний рух на західноукраїнських землях мав яскраво виражений інтерна­ціональний характер. Українці, поляки, білоруси, євреї, люди інших національностей спільно виступали проти панівних класів. Доброволь­ці з Галичини, Буковини, Закарпаття, з трудової еміграції із західно­українських земель, які осіли в Канаді, Бразілії, Аргентіні, США, разом з представниками інших народів захищали республіканську Іспанію.

Комуністи Західної України викривали справжні наміри тих, хто виступав проти возз'єднання з Радянською Україною. Особливо не­примиренні позиції у цьому питанні займали ті, хто наприкінці 20-х ро­ків об'єднався в організацію українських націоналістів — ОУН.

Члени КПЗУ широко популяризували досягнення Союзу РСР. Однак вони погоджувалися не з усім тим, що діялося в Радянській Україні, й висловлювали свою точку зору. Так, коли члени ЦК КП(б)У звинуватили О. Я. Шумського в націонал-ухильництві й запропонували відрядити його з України, то керівник Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. А. Саврич (Максимович) заявив про незгоду з таким рішен­ням. Його підтримала більшість членів ЦК КПЗУ. Неодноразово в 20—30-х рр. був репресований польськими властями за революційну діяльність один з ватажків комсомолу Західної України А. Д. Фалик. Перебуваючи у в'язниці, він у спеціально написаному документі вис­ловлював протест з приводу незаконних репресій і судових процесів, що відбувалися в СРСР над відомими партійними діячами .

КПЗУ була чи не єдиною з європейських комуністичних партій, яка в ті роки фактично виступила проти культу особи Сталіна й поперед­жала про його можливі наслідки. В 1928 р. група членів Компартії Західної України у листі до редакції однієї з німецьких комуністичних газет відзначала, що сталінська група Кагановича в ЦК та ЦКК КП(б)У «своєю опортуністичною практикою відійшла від ленінської лінії в на­ціональній політиці і проводить таку національну політику, яка загро­жує соціалістичному будівництву на Україні» .

Безперечно, не всі члени КПЗУ дотримувалися такої позиції, що й було одним з факторів, які зумовили розкол у її лавах в 1927— 1928 рр. Він завдав значної шкоди революційно-визвольному рухові на західноукраїнських землях, не міг не позначитися на виникненні зго­дом нової кризи у Компартії Західної України.

На початку 30-х років різко активізували антирадянську діяльність реакційні кола західних держав та українські буржуазно-націоналістич­ні організації. В Польщі посилилися поліцейські репресії проти трудя­щих Західної України, боротьба яких на чолі з КПЗУ розхитувала оку­паційний режим і тим самим підготовляла умови для возз'єднання краю з УРСР та встановлення Радянської влади. Однак при відсутності прав­дивої інформації про події в Радянській Україні Компартія Західної України не змогла дати відсіч усім антикомуністичним акціям, що й призвело до безпідставного звинувачення тодішнього керівництва КПЗУ — М, Заячківського (Косаря), Г. Іваненка (Барабу) та інших—у на­ціоналізмі й зраді. Знову почалися репресії проти чесних комуністів. Одних виключали з партії як ворожих агентів, інших — як примирен­ців. Чимало комуністів самі залишали партійні ряди, а то й кінчали життя самогубством.

Незабаром кризу було ліквідовано. Але в 1938 р. на основі сфаль­сифікованих звинувачень Виконком Комінтерну, який і сам тоді вже зазнавав помітного тиску сталінізму, ухвалив рішення розпустити КПП, у тому числі й її складові частини — Компартію Західної України та Компартію Західної Білорусії. Однак, незважаючи на це помилкове рішення, значна кількість комуністів краю продовжували співробітни­чати у різних громадських організаціях. Особливо активно вони діяли у тих організаціях, які мали антивоєнний, антифашистський характер. Основним завданням революційної боротьби залишалося возз'єднання з Радянською Україною.

Досягнення цієї мети, визвольні походи Червоної Армії на терито­рію Західної України, Бессарабії й Буковини тісно пов'язані із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. При висвітленні цієї проблеми вчителю слід відзначити, що на міжнарод­ній арені в той період переплелися інтереси багатьох країн Європи. Таке становище вимагало від керівництва Радянського Союзу ретель­но зваженої оцінки міжнародного становища.

Безперечно, Англія й Франція, з якими Радянський Союз вів пере­говори, своїми діями давали підставу для критики з нашого боку. Проте не слід забувати, що обидві ці держави внаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років виявляли сумнів щодо надій» ності у воєнному відношенні такого союзника, як СРСР і не прискорю­вали досягнення з ним згоди у пошуках забезпечення колективної безпеки в Європі. Одночасно Сталін, ставши на шлях зближення з фашистською Німеччиною, нехтував стратегічні плани Гітлера про за­воювання території за рахунок Радянського Союзу, насам­перед України, не брав до уваги його заяву про бажання мати в руках німців родючу Україну, Урал і Сибір, допустив фатальний прораху­нок щодо умов та строків нападу Німеччини на нашу країну.

Відсутність взаємного довір'я між СРСР в особі Сталіна й англій­ським і французькими урядами призвела до того, що 21 серпня з іні­ціативи Союзу РСР переговори з Англією й Францією були перерва­ні. Отже, було упущено останній шанс не допустити другої світової війни. Замість цього 23 серпня було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. За таємним територіальним протоколом, підписа­ним додатково до пакту, передбачався поділ сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР. Радянська сторона заявила також про свою заінтересованість у Бессарабії.

Підписання таємного протоколу було не тільки виявом зневаги до моральних критеріїв у політиці, а й являло собою прямий відступ від ленінських принципів зовнішньої політики, за якими не визнавалися таємні угоди за спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосу­валися їх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси суверен­ної Польщі.

Радянсько-німецький договір, відзначає ряд дослідників, мав для нашім' країни як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що він на сотні кілометрів на захід відсунув можливі рубежі зосеред­ження фашистських військ, перешкодив об'єднанню капіталістичного світу проти СРСР. Радянському Союзові було повернуто ряд територій, відторгнутих внаслідок підступних дій імперіалістичних держав після першої світової війни і Жовтневої революції. Завдяки підписанню до­говору наша країна одержала майже два роки для зміцнення своєї обороноздатності. Однак неправильна оцінка Сталіним міжнародного становища, його переконаність у тому, що Гітлер так скоро не нападе на СРСР, адміністративно-командна система, яка панувала у нашому суспільстві, не дали змоги максимально ефективно використати той час.

Негативними наслідками договору є те, що він викликав почуття тривоги, притупив у радянських людей пильність, завдав значної шкоди міжнародному авторитетові Радянського Союзу і нашої партії, викли­кав серйозні труднощі у діяльності робітничих і комуністичних партій та загальмував зародження руху Опору фашизму. А в грудні 1939 р. у зв'язку з радянсько-фінською війною СРСР було виключено з Ліги Націй.

Фашистська Німеччина від цього договору виграла багато. Зміц­нивши свої позиції на Сході, вона окупувала практично всю Західну Європу, одержала у своє розпорядження значні людські й матеріаль­ні ресурси. До цього слід додати регулярні поставки їй воєнно-страте­гічних матеріалів та сировини із Союзу РСР, у тому числі й з України, при частих порушеннях німецькою стороною договірних зобов'язань щодо нашої країни. В результаті на червень 1941 р. гітлерівська Німеч­чина за економічним потенціалом помітно переважала СРСР. Все це призвело до серйозної зміни співвідношення сил в Європі на користь Гітлера. Отже, договір мав суперечливі характер і наслідки.

Існують й інші точки зору на необхідність і результати підписан­ня пакту 23 серпня 1939 р. Проте не виключено, що без цього дого­вору Гітлер міг би й не ризикнути напасти на Польщу (хоча й заздале­гідь готувався до цього), що підняло б проти нього при відповідній до­мовленості й Англію, і Францію, й Радянський Союз. Та договір було укладено й 1 вересня 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і Франція оголоси­ли війну Німеччині. Це був початок другої світової війни.

Воєнні дії з перших днів фашист­ської агресії розвивалися не на користь Польщі, уряд якої не зміг організувати ефективну відсіч переважаючим силам німецького вер­махту. Щоправда, в окремих місцях частини польської армії чинили упертий опір ворогові. У цілому гітлерівські війська швидко просува­лися на схід. В цих умовах, реалізуючи згадані вище пакт і таємний протокол та лінію розмежування радянсько-німецького державного кордону, позначену на карті, підписаній Сталіним і Ріббентропом, і щоб запобігти фашистській окупації західноукраїнських та західнобіло-руських земель, частини Червоної Армії 17 вересня перейшли радян­сько-польський кордон і вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

Демаркаційну лінію між Радянським Союзом і територією загар­баної Гітлером Польщі було уточнено на основі підписаного 28 верес­ня 1939 р. між двома сторонами договору про дружбу і кордони та двох таємних додаткових протоколів до нього. Цей договір був ще одним великим прорахунком Сталіна.

Вступ Червоної Армії на територію Західної України відкрив наро-дУ-цих земель шлях до життя без експлуатації і гноблення. Але на цей акт населення краю реагувало по-різному, залежно від національ­них і соціальних позицій. Більшість трудящих з радістю зустрічали ра­дянських воїнів. Колишні члени КПП і КПЗУ, які вийшли з підпілля, активно включилися у створення революційних органів народної вла­ди — ревкомів, тимчасових міських управлінь і селянських комітетів.

Революційні дії робітничого класу й трудящого селянства активно підтримувала передова західноукраїнська інтелігенція. Зокрема, ак­тивну участь у соціалістичних перетвореннях взяли письменники С. Й. Тудор, О. Я. Гаврилюк та ін. Однак немало було й націоналістичне, по-антирадянському настроєних людей і тих, хто просто розгубився чи реально передбачав різні репресивні заходи. Одні з них (близько 20 тис.) втекли на територію окупованої фашистами Польщі , другі сподівалися на інші часи, а деякі й шкодили першим організаційним і політичним заходам народної влади.

Більшість населення підтримувала революційні дії по охороні гро­мадського порядку, ліквідації безробіття, введення на підприємствах 8-годинного робочого дня. Схвально були зустрінуті скасування по­міщицького і церковно-монастирського землеволодіння, подання до­помоги безземельним і малоземельним селянам, заходи по охороні здоров'я, розвитку культури й освіти.

Питання про суспільний лад і державну владу на території Захі