ЗМІСТ
Вступ.........................................................................................................................3
Розділ 1.Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.......................................................................................................................5
Розділ 2.Російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І..................................................................................................15
2.1 Російсько-кавказькі відносини та османо-кримська агресія в пер.чв.XVIIIcт........................................................................................................15
2.2 Похід російських військ на побережжя Каспійського моря та наслідки його приєднання до Росії......................................................................................18
Розділ 3. Північний Кавказ в російсько-ірано-турецьких відносинах в період з 1725 до 1762р.р......................................................................................................23
3.1 Перший похід Надіра в Дагестан...................................................................23
3.2 Кабарда в російсько-турецько-кримських відносинах................................25
3.3 Белградський мирний договір........................................................................29
3.4 Розгром військ Надіра в Дагестані................................................................32
3.5 Процес приєднання північнокавказьких народів до Росії...........................35
Розділ 4. Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ...........................35
4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774р.р........................................................37
4.2 Наслідки Російсько-турецької війни 1768-1774р.р………………………..41
4.3 Північний Кавказ під час повстання шейха Мансура і Російсько-турецької війни 1787-1791р.р................................................................................................47
Висновки ..............................................................................................................54
Список використаних джерел та літератури .....................................................59
ВСТУП
XVIII століття – переломний етап в історії народі Кавказу. Прогресуючий упадок Ірану та Османської імперії, активний вихід петровської Росії на міжнародну арену поставили питання про долю Кавказу в коло найважливіших проблем світової політики того часу. Ставши одним з основних джерел протиріч у відносинах вказаних країн, цей регіон в силу важливих стратегічних позицій привабив увагу європейських держав, в першу чергу Англії та Франції.
Хоч Париж та Лондон були суперниками за провідну роль в європейській політиці та за колоніальні володіння в Азії та Америці, все ж це не заважало їм направляти зусилля, на обмеження міжнародного впливу Росії. Разом з проведенням політики „східного бар’єру” в Європі вони розпалювали протистояння між Іраном та Османською імперії та Росією на Кавказі, щоб завадити просуванню останньої до південних морів.
В силу того, що стратегічні плани європейських держав на сході визначились лише на кінець XVIII ст. їх протидія посиленню впливу царської Росії на Кавказі почалось ще за часів Каспійського походу Петра І.
Північний Кавказ став об’єктом кавказької політики Росії ще з часів приєднання Кабарди в середині 50-х років XVI ст. Проте безпосередньо Росія включилася в боротьбу за домінування в цьому регіоні з приходом до влади Петра І та його азовського походу 1696 року. В XVIII ст. боротьба за Північний Кавказ йшла з перемінним успіхом. Перша чверть XVIII ст. ознаменувалась приєднанням до Росії Прикаспійських областей та частини Північного Кавказу; друга – втратою цих володінь, яка компенсувалась явним зрушенням в орієнтації місцевого населення на Росію.
Втім без глибокого аналізу кавказької політики провідних держав, виявлення міста та ролі цього регіону в стратегічних планах Росії, Ірану та Османської імперії неможливо скласти цілісне уявлення про історичне минуле гірських народів. Така постанова питання та його вирішення можуть сприяти виявленню спільних тенденцій та характерних особливостей взаємовідносин народів Кавказу з Росією.
Актуальність роботи полягає у можливості прослідкувати витоки сучасних геополітичних конфліктів в Росії, коріння яких сягають XVIII ст.,а також дослідити історичне значення входження народів Кавказу до складу Росії.
Об’єкт дослідження – зовнішня політика Російської імперії в XVIII столітті.
Предмет дослідження – шляхи та методи інкорпорації Кавказьких земель до складу Російської імперії.
Територіальні та хронологічні межі:в роботі йдеться про території РФ,та країни Кавказького регіону суміжні з нею,що до хронологічних меж то для більшого розуміння проблематики питання дослідження починається з XVIст.коли саме Московська держава наближається до територій Кавказу і закінчується XVIIIст. який є переломним в історії народів Кавказу
Мета роботи: висвітлити процес територіального розширення Російської імперії на прикладі кавказького вектору зовнішньої політики держави.
Завдання:
1)прослідкувати турецько-ірано-російські відносини на Кавказі та Закавказзі в XVI-XVIIст.
2)визначити російсько-іранські та російсько-турецькі відносини під час правління Петра І.
3)показати північний Кавказ в російсько-ірано турецьких відносинах в період з 1725 до 1762 р.р.р.
4)охарактеризувати північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ.
Історіографія:питання є досить розглянутим,але загальна картина є не зовсім цілісною через відсутність наукових розробок кавказьких науковців після Радянської епохи,ще одна проблема це різниця в поглядах радянської,зарубіжної та російсько-імперської історіографії на процес інкорпорації Кавказу до складу Росії.
Даною тематикою займались багато науковців,найвизначнішими серед яких були:Бутков Я.Г.,Смирнов Н.А.,Сотавов Н.А.,Соловьєв С.М.,Сокуров В.А.,Кушаєва Є.Н.,Кіняпіна Н.С.,Маркова О.П.
Структура роботи – відповідає меті та завданню та складається з вступу, 4-х розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
Розділ 1
Кавказ та Закавказзя в турецько-ірано-російських відносинах в XVI-XVIIст.
Кінець ХV-початок XVI в. ознаменувалися великими історичними подіями. Розвиток продуктивних сил у надрах феодального суспільства ріст товарно-грошових відносин, розширення ринкових зв'язків, пошуки найкоротших шляхів у країни Сходу — усе це послужило поштовхом для великих географічних відкриттів
Для Московської держави це був період його могутнього національного підйому. Розпад Золотої орди, ліквідація Казанського й Астраханського ханства знову відкрили російським людям шлях на Схід. Інтерес Московської держави до країн Сходу значно зріс уже в другій половині XV в. у зв'язку з прагненням Москви установити постійні торговельні зв'язки зі своїми східними сусідами.
Не випадково в цей час великого значення набуває стародавній торговельний волзький шлях, на якому виросли такі торговельні міста, як Нижній Новгород, Казань, Астрахань.
Незважаючи на те що в XV в. руська торгівля з Іраном, з державами Закавказзя і Середньої Азії була сильно стиснута феодальною роздробленістю цих країн і постійних міжусобиць їхніх численних правителів, усе-таки тяжіння руської торгівлі до Сходу і відповідний інтерес східних народів до Московської держави були зовсім очевидними.
Одночасно із Ширваном установилися, зв'язки Москви з Грузією, або, як її тоді називали, з Іверской землею. Під 1492 р. російські літописи повідомляють про прибуття з Іверской землі, з Кахетії, від царя Олександра посла по імені Мурат [4,с.26].
Турецькі султани прагнули використовувати зв'язки підвладного їм Криму з Казанню, Астраханню і ногайцями з метою підпорядкування їхньої своєї влади для протидії східній політиці Московії і відтискування її від Каспійського і Чорного морів. Це не могло не привести до загострення русько-турецьких відносин у першій половині XVI в.
Користуючись феодальною роздробленістю держав Закавказзя, турецькі завойовники захоплювали найбагатші, родючі вірменські, грузинські й азербайджанські землі, прибираючи до рук ширванский шовк, вовну і природні багатства Азербайджану.
Закавказзя мало для турецьких султанів також велике стратегічне значення як плацдарм для боротьби проти Ірану, для проникнення на південні окраїни Росії й у Середню Азію.
Перше зіткнення Туреччини з державою Сефевідів, що поширила в першому десятилітті XVI в. владу з Азербайджану на Карабах, Вірменію, Курдистан і ін., закінчилося знаменитою битвою, що відбулася на Чалдиранскій рівнині, біля міста Маку, у серпні 1514 р. У цій битві турки здобули повну перемогу. За договором, укладеному в 1515 р., до Туреччини відійшли Західна Вірменія [11,с.302].
Гостра боротьба за Закавказзя між двома суперниками відбувалася й у 1533—1538 р., і в 1547—1555 р. По мирному договорі укладеному в м. Амасії (1555 р.) до Туреччини відійшла південна частина Вірменії (басейн озера Ван) і Західна Грузія.
В міру боротьби за Закавказзя росли і ширилися загарбницькі апетити султанської Туреччини, що тепер простиралися на весь Кавказ. Туреччина побоювалася зближення Сефевідської держави з Москвою, зацікавленої в розвитку торгівлі з кавказькими народами. Під впливом загарбницької боротьби за Закавказзя в султанській Туреччині виношувалися ще більші плани,що до Волги і Дону, що служили зручними водними шляхами в східні країни. Кримські хани, а за ними і турецькі султанами в XVI в. відкрито претендували на панування над ногайськими ордами і ханствами Поволжя.
Кримські хани вступили в конфлікт з Московською державою через Казань, що вони підтримували в її боротьбі проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емін, поставлений у Казань Іваном III, зненацька напав на Нижній Новгород; його військо лише з труднощами було відбито. В 1506 р. невдача московських військ під Казанню послужила сигналом до ворожих виступів проти Московської держави ряду ханств і насамперед Кримського. Користуючись династичними зв'язками з казанськими ханами, кримські хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.
Кримський хан зумів настроїти Астраханське ханство проти ногайців і Московії і тим самим зробив його своїм союзником.
Якщо до цього додати, що в 1524 р. казанський хан Сагібом-Гірей (ставленик Криму) виявив готовність визнати себе васалом Туреччини й оголосити Казанське ханство володінням султана Сулеймана, то можна зробити висновок, що позиції кримського хана, а отже і турецького султана в Східній Європі до 1525р. були дуже сильними.
До здійснення цих планів були притягнуті кримські хани, зобов'язані діяти в якості нібито законних спадкоємців і спадкоємців Золотої орди. Передбачалося, що Астрахань, Північний Кавказ і Ногайская орда або добровільно визнають владу турецьких султанів і кримських ханів або ж будуть підлеглі їм шляхом завоювання.
Однак здійснення турецьких планів наштовхнулося на серйозну протидію насамперед з боку народів, що жили на Північному Кавказу.
Одним з найбільш численних народів Північного Кавказу були кабардинці, що складали в XVI в. кілька феодальних володінь (князівств).
Після ліквідації золотоординського ханства на всім Північному Кавказі почали інтенсивно складатися ранньофеодальні політичні утворення (в адигейців, західних черкесів, кабардинців і ін.). У кабардинців у XVI в. з'явилося два основних князівства, відомих за назвою Велика і Мала Кабарда. Границею між ними була ріка Терек, ліворуч від якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву — Мала. Ці два князівства у свою чергу розпадалися на більш дрібні володіння. У цих кабардинських князівствах переважали патріархально-феодальні відносини [15,с.224].
До панівного класу Кабарди примикало мусульманске духівництво. Релігія (іслам) грала важливу роль у житті кабардинського феодального суспільства починаючи з XVII в. Однак мусульманське духівництво не мало великого авторитет у місцевого населення. Мулли були найчастіше вихідцями з Криму або Туреччини; насаджуючи в Кабарді далекі горцям норми мусульманського законодавства, вони служили одночасно провідниками політики цих країн.
Володіння Кавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном і полегшило б туркам проникнення в Середню Азію. Крім того, це ставило у вкрай невигідне положення Московську державу. Закріпившись на Кавказі, турки робили б тиск на Казанське й Астраханське ханство і на ногайців; їхнє панування тут нанесло б збиток торговельним зв'язкам Москви з закавказькими областями, Іраном і Середньою Азією.
Однак тільки тоді, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном і підійшла впритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.
Приблизно до того ж часу відносяться і великі набіги кримських татар на Астрахань і на Північний Кавказ.
Протягом усієї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму, Казані й Астрахані проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину. В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв'язки з народами Кавказу
Роздроблений на безліч невеликих феодальних володінь,. Північний Кавказ здавався Туреччини найбільш уразливим місцем, захоплення якого давало їй у руки ключ до вирішення не тільки закавказької, але й іранської проблеми.
Через оволодіння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московією, правителі якої вже в XVI в. розуміли значення для Москви Кавказу в зв'язку з необхідністю придбати вихід до південного моря.